Читать онлайн книгу "Світлина Хресної Матері"

Свiтлина Хресноi Матерi
Галина Вiкторiвна Горицька


Ретророман
А Чи мiг уявити Джордж Орвелл, який першим використав термiн «холодна вiйна», що назва статтi, в котрiй вiн описував протистояння США та Радянського Союзу – «Ви й атомна бомба» – стане реальнiстю для молодого Романа Геннадiйовича та його побратимiв? Бо везтимуть вони на пiдводному човнi курсом на Кубу саме ii – атомну бомбу. І не одну, а кiлька…

Чи припускав конструктор ОКБ-586, одноногий герой Другоi свiтовоi вiйни Леонiд Іванович, що за двадцять з гаком рокiв зустрiне на концертi в Новосибiрську старого батька, засудженого на 25 рокiв таборiв, котрого вважав давно загиблим?

Чи мiг подумати Василь Стус, що його зможе вивести з рiвноваги якесь дешеве (не в сенсi кошторису) мувi «Тiнi забутих предкiв» i вiн виступить у вересневому киiвському кiнотеатрi з промовою, яка вирiшить його подальшу долю?..

А втiм, все таемне колись стае явним… А життя завжди карколомнiше за вигадку.





Галина Горицька

Свiтлина Хресноi Матерi

(1962–1965)



Серiя «Ретророман» заснована в 2015 роцi

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



В оформленнi видання використано свiтлини, наданi командуванням Вiйськово-Морських Сил Збройних Сил Украiни та авторкою



© Г. В. Горицька, 2021

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015


* * *


Подяка тим, без кого ця книжка була б абсолютно iнакшою:



Зеленчук Іван Михайлович – кандидат фiзико-математичних наук, старший науковий спiвробiтник Нацiонального природного парку «Верховинський».



Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii, який служив у ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книжки «Монiтор «Смоленськ» (Krakow) три долi».



Лiтковець Юрiй Сергiйович – вiйськовослужбовець, водолазний спецiалiст, iнструктор парашутно-десантноi пiдготовки, учасник Росiйсько-украiнськоi вiйни, лицар ордена Богдана Хмельницького II та III ступеня, кавалер ордена «За мужнiсть» III ступеня.


Нагадую, «усi героi вигаданi. Особливо тi, що мають однаковi iмена й прiзвища з вiдомими громадянами СРСР. Однопрiзвищники й однойменнi. І таке бувае. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйознiсть цiеi книжки унеможливлюе подiбне блюзнiрство»[1 - Г. Горицька. Життя в рожевому.].



Є таке старе мувi «Три лiщини для Попелюшки», котре нашим батькам здавалося закордонним, а я в ньому вбачаю певне чистилище: дiя вiдбуваеться десь там, помiж совком i закордоном. В Чехословаччинi й НДР. За кордоном. За тiею, куди звичайна радянська людина i носа не висуне. Та Попелюшка чимось незримо нагадуе безстрашну дiвчинку з «Тигроловiв» Багряного, котра також творила свою долю. Звершувала. Вершила, не вагаючись. Тож, я до того веду, шановнi, що, звiсно, принци вирiшують. Тендiтнi, красивi, мужнi i хоробрi «пролiски» i «едельвейси»… І вiд них почасти майже все залежить. Почасти…




Вiйна i кохання

«Тiльки смерть може вберегти вiд невиконання бойового завдання»





Роздiл перший

Син шамана







За останнiй мiсяць вiн розбив вдома увесь посуд. Щоразу це траплялось абсолютно випадково, однак, пiсля останньоi попiльнички, котра ще залишалась в оселi i використовувалась як мисочка для котячого молока, вiн зрозумiв: повинно розбитися все, що мае розбитися.

Все старе, все, що вже вiджило i стало таким непотрiбним… Змiни. Коло замикалось невпинно, i так триватиме завжди.

Йому було стiльки лiт, що навiть бiлки, навiть рудi пронирливi бiлки…! І тi боялися згадувати його вiк. Вiн став ним, тим iншим, котрий нещодавно полишив це життя, i навiть подобою тепер нагадував попереднього Шамана. Вiн страждав, вiдверто нудився вiд того, що мае залишитись, однак то було невiдворотно. Бо така домовленiсть з шаманом iснувала мiж ними з Шаманом вiд самого початку. Вiд самого початку. Вiн не мiг просто так взяти i поiхати.

Син вмовляв, звiсно, хоча мляво. Не тому, що цього не хотiв всiма фiбрами своеi душi. Скорiше був вже дорослим, занадто дорослим, аби пiддатись почуттям i егоiстично вимагати, що б не сталося зробити саме так, як хоче саме вiн.

Залишалося жити. Власне, Іван Краузович знав, що життя не обмежуеться лише iхнiми з Леонiдом бажаннями. Є ще обов’язок i честь. Є спадковiсть передачi знань. І це нi за якi грошi не купити.

Возз’еднання нового шамана, себто сiмдесятисемирiчного колишнього зека, а до того – професора киiвського унiверситету, i його сина – сорока двох рiчного начальника цеху реактивних двигунiв для зенiтних ракет Днiпропетровського заводу (ОКБ-586) i колишнього капiтан-лейтенанта, командира бронекатеру Пiнськоi вiйськовоi флотилii вiдбулося вiдразу пiсля закiнчення концерту Наталii Кончаловськоi в Новосибiрському Академмiстечку.

Леонiд Іванович кинувся до бородатого дiда без вiку, в котрому впiзнав свого батька. А новий шаман, котрий колись давно, до сибiрського заслання та iнiцiацii був таки його батьком i носив iм’я Іван Краузович, зумiв щось вiднайти всерединi себе i з усмiшкою, котра була помножена в тисячу разiв на сльози радостi, вiдповiв йому навзаем палкими обiймами.

– Батьку..! Іване, Іване Краузовичу…! – гарячково шепотiв Леонiд Іванович, котрому враз стало зовсiм мало лiт, i нiби не було помiж ними розставання, не було вiйни i того всього мракобiсся по тому…

– Іван Краузович? – повторив пошепки старий беззубий бородань. – Льоньо, я вже давно не Іван Краузович…

– Та як? Ви що, все забули? – зi здивуванням вимовив Леонiд.

– Я все вiдпустив, Льоньо…

– А як же мама, батьку? Ви пам’ятаете маму? Та що ви таке кажете? – не здавався Леонiд, поправляючи на перенiссi окуляри руками, що тряслись. – Ви ж взнаете мене?.. Що трапилось з вами?..

– Я став iншим, – видихнув Шаман. – Хочеш трав’яноi настоянки, синку? Пiдемо, пiдемо звiдси… Я поясню.

– Батьку… – ще раз з розпачем вимовив Льоня, що перебував у шоцi.

Новий шаман тодi, себто Іван, Іван Краузович, який наразi носив нове iм’я пiсля iнiцiацii в Знання, однак те не називав нiкому, i лише летяги звичайнi, та й тi лише подумки, могли його цим таемним iм’ям називати, поплескав сина по плечу i легенько пiдштовхнув чоловiка до виходу з залюдненоi зали. А бiлки за вiкном Будинку вчених Новосибiрського Академмiстечка лише зацокали кедровими горiшками, сидячи на гiлцi прадавнього дерева.

Змiни. Коло знову замкнулось i замикатиметься невпинно знову i знову.


* * *

Перед вiд’iздом Леонiда Івановича до цивiлiзацii пили настоянку трав коло вогнища на подвiр’i маленького будиночку шамана. Десь там, бiля того вогнища, ще кiлька днiв тому старий шаман ступив на тонкий лiд болота, пiдняв до зiрок руки, нiби вмовляючи над ним змилуватись, i почав танцювати ритуальний танок. Лiд пiд ним навiть не трiснув, нi… Вiн просто розверзся, приймаючи в себе прадавнього шамана, i той, так само з пiднятими до зiрок руками i не вiдриваючи очей вiд небес, повiльно почав уходити пiд воду. Здавалося, цiла вiчнiсть минула з того часу. Новий шаман тодi вiдразу, як тiльки зайшов всередину iхнього маленького будиночка, зрозумiв, що вiчнiсть прийняла Дядю Стьопу, як називав себе старий шаман. Вiн не плакав тодi, нi… Ця подiя не викликала в «Шановного Івана», як називав свого пiдопiчного старий шаман, жодного негативу, бо просто не могла його викликати. Адже «Шановний Іван» вже знав, що смерть – то лише рух. А рух – то шлях до переродження. Коло знову замкнулося. Воно було приречене замикатися невпинно знову i знову.

І все знову повторювалось. Тож, за кiлька днiв по тому, на тому самому мiсцi Леонiд Іванович, вже прекрасно розумiючи, що вмовити батька повернутися до цивiлiзацii не вдасться, прощався з ним назавжди. Шаман сидiв навпочiпки i помiшував духмяний збiр сибiрських трав в маленькому казанку. Льоня, вдягнений занадто тепло як для раптово нахлинувшоi сибiрськоi весни, стояв за спиною батька i потирав змокрiлого лоба. Шаман вiдчув тугу сина, який дивився на нього, i обернувся до Леонiда:

– Я нiколи не питав тебе. Однак зараз… Прошу, розкажи менi, як тобi було в нахiмовському? Ти щасливий, що захищав нашу батькiвщину?

– Так, я щасливий, батьку. І менi шкода, що я не змiг залишитись тим, ким я був до iнвалiдностi.

– Ти залишився. Таким самим. Просто повiр менi, синку. Менi шкода, що мене не було поруч з тобою так довго… Але ти завжди був в моiх думках.

– Я знаю, батьку…

– Ось, тримай настоянку. Вона тебе пiдбадьорить, i не варто нi за чим в цьому життi сумувати, просто повiр менi.

– Ти занадто часто просиш просто тобi повiрити, тату, – сумно усмiхнувся Леонiд.

– Це тому що деяку iнформацiю треба просто приймати. Беззастережно, як схiд сонця або зорi на нiчному небосхилi. Як дощ i вранiшню росу. Бо вони просто е. Існують.

– Взагалi-то, i рух свiтил на небi, i щорiчнi опади вже давно вивченi людством. Себто ми точно знаемо, чому вони вiдбуваються.

– Нi, синку… Вони просто е. Для мене, для бiльшости людей на цiй планетi. Не всi такi розумнi, як ти i не всi потребують доказiв. Зрозумiй це. Так тобi буде легше…

– Тобто жоднi доводи повернутися…

– На мене не подiють, – закiнчив речення сина шаман. – Я не зможу повернутися до минулого життя. І рiч не в тiм, що це складно або що… Я маю обов’язок. Я маю залишитись тут.

– Я розумiю, – видихнув Льоня i взяв металевий кухоль з паруючою настоянкою трав з рук шамана.

– Гадаю, ми нiколи бiльше не побачимось, – подивився той, хто був в минулому життi Іваном Краузовичем, на свого нащадка. – Просто прийми це, синку.

– То, може, в наступному життi? – з надiею вимовив Леонiд бiльше жартiвливо, анiж серйозно.

– Тобi збрехати? – усмiхнувся новий шаман. – Тодi я можу вiдповiсти, що так, в наступному життi, синку, ми обов’язково будемо знову разом. Але то буде брехня, а вона не потрiбна такому проникливому i розумному чоловiковi, яким ти став. Я пишаюся тобою, Льоньо. Просто знай, що ти найдорожча людина в моему життi. І всi моi помисли про тебе. А тепер – йди.


* * *

На другому кiнцi Новосибiрську, на вулицi Обводнiй номер один, якiй через рiк пiсля польоту в космос Терешковоi назавжди присвоять iм’я знаменитоi космонавтки, тримали перемовини двое.

Їхня не менш цiкава i емоцiйно насичена розмова вiдбувалась в значно бiльш звичному, а вiдтак – прийнятному для Леонiда Івановича, iнтер’ерi комуналки в той самий час, як той назавжди прощався з батьком. Дiвчинка з очима сiамськоi кiшки при цьому дуже нервувала, а ii коханець на один вечiр i заразом – батько ii дитини приндився i намагався видаватися впевненим в собi, важливим чоловiком. Також пили чай. Хiба що порошковий з картонного пакетика iз зображенням iндiанки, котрий Таня нервово до того заварила, висипавши майже весь вмiст в обдертий емальований чайник, що рохкав на газовiй конфорцi маленькоi кухнi.

– Тож вiн мiй?

– Хто? – Таня нервово розмiшувала кубики цукру в чашцi з чаем, що бiльше нагадував чефiр, i сутужно думала, що вiдповiсти.

– Ну як хто… Мiй син. Не впирайся. Я бачив його на концертi Кончаловськоi i вiдразу впiзнав. В нього моi очi. То ви тут мешкаете?

Таня нiчого на те не вiдказала, лише з гуркотом поставила перед Несмiяном кружку з чефiром. Несмiян явно не вписувався в обстановку кiмнати. З усiм його модним столичним прикидом i вiдполiрованими нiгтьовими пластинами. Вiн був в болонiйовому плащику мишачого кольору з пiднятим комiром, як внадились нещодавно носити, себто по останнiй модi. Однак той плащик кумедно стовбурчився на ньому через безлiч шарiв одягу, котрий було надягнено пiд нього, а вiдтак нагадував Вiннi-Пуха. Однак сам Несмiян, звiсно, нiяким смiшним героем себе не вбачав, а мiнiмум – Аленом Делоном зi стрiчки «Рокко i його брати», яка щойно з’явилася на екранах столичних кiнотеатрiв. Проблема була в тому, що до Новосибiрська такi новинки заграничного агiтпрома не добирались, i тому прикид столичного франта не викликав у мiсцевих аборигенiв очiкуваноi Несмiяном реакцii. А вiдтак вiн в реалiях Академмiстечка почувався незатишно i озирався по сторонах, намагаючись поглядом зачепитись за щось звичне i приемне йому: бажано – за захват перехожих панянок. Але не знаходив того очiкуваного захоплення собою в здивованих поглядах.

Нарештi в замковiй шпаринi дверей Танiноi комуналки почулося таке звичне i приемне iй шарудiння, а затим – тупотiння малих синових нiг i окрики: «Тато прийшов! Тато!». Жiнка враз розправила плечi й вiдчула полегкiсть, видихнула. Потiм подивилась прямо у вiчi чоловiку в кумедному болонiйовому плащi. Раптом подумалось: «Незнайомець. Просто пересiчний незнайомець. Жодного кроку назад. Вiдступиш – i все, заберуть Сашка…».

– Я жила з чоловiком, коли ми з тобою… здибались, – тихо, але впевнено сказала Таня.

– Не вiрю. Не пудри менi мiзки, дiвчинко моя.

– По-перше, твоею я не була нiколи. Навiть в тi хвилини, коли ми злигались, – сталевим вiдстороненим голосом гнула свою лiнiю молода жiнка. – По-друге, ти згадай… Пам’ятаеш, я поспiшала додому з готелю? Сам подумай, якби я була одинокою секретаркою з общаги, то явно б нiкуди не поспiшала вiд такого красеня, як ти, еге ж?

Апелювання до самовпевненостi Несмiяна – то був самий правильний ii хiд. Той поправив комiр свого плаща i хмикнув:

– Логiка в цьому е. Але ж… Я взнав усе. Тебе заслали сюди через мене, i це моя дитина ось там, за дверима, наразi називае незаслужено когось батьком…

– Давай далi думати логiчно. Ти все ж таки математик, який-нiякий. Принаймнi був ним колись, – хмикнула Таня. За дверима почулося шарудiння i Таня злякалася, що не встигне закiнчити цiеi розмови до того, як Кiм увiйде до кухнi. Вона на хвилину вiдвернулася вiд Несмiяна i схвильовано до кровi закусила губу, а потiм повернулася назад до нього з гидкою, кривою посмiшкою одним кутником вуст. – Як ти гадаеш, зi мною одружився б хтось тут, з брюхатою? Га?

– То ти хочеш сказати, що фактичний батько Сашка – отой, кого вiн ним i називае так наразi в коридорi?

– Ну так. Не фактичний, а рiдний. Це в нас, людей, а не псевдоматематикiв так називаеться. І, до речi, iхнi очi абсолютно iдентичнi.

– Подiбнi…

– Так, подiбнi, – погодилась Таня, а про себе подумала: «Тiльки б Кiм не пiшов на кухню першим дiлом, а в кiмнату. Тiльки б не пiшов сюди i не виявилось, що вiн блондин з голубими очима. Тiльки не зараз, коханий, прошу… Тiльки не заходь…».

– Тодi я не розумiю… Ти ж взяла грошi. Вiдкупнi, коли сюди iхала…

– Менi потрiбнi були грошi. Кiма переводили на будiвництво Академмiстечка, i я знала, що поiду з ним, – знизала плечима нiби знiчев’я Таня. – Врештi, ти ж мусив зi мною розплатитись за ту нiч, а як ти думав?

За дверима кухнi почулося шарудiння. Танi неабияким зусиллям волi вдалось не виказати хвилювання, а потiм вона подумки зiтхнула з полегшенням, коли усвiдомила, що то старенька сусiдка почимчикувала кволими дрiбними кроками до вбиральнi.

– Ну ти й гнида… – нарештi проказав Несмiян i люто вперiщився налитими кров’ю очима в Таню.

– Нехай так, – з внутрiшнiм полегшенням погодилась Таня, вже розумiючи, що iй таки вдалось переконати Несмiяна. – Ми все вияснили. Ти нарештi пiдеш?


Я

Таемнi алеi людськоi душi… Ми заручники обставин. Завжди заручники. Обставини кермують нами, немов п’яний водiй автiвкою самоi темноi ночi…

Чи ми доiдемо до пункту призначення? Чи хоча б виiдемо на автостраду?

Менi б хотiлось, шановнi, тут написати: так, звiсно, все буде гаразд. Але ж це не вiд нас залежить i навiть не вiд мене наразi. Цi героi… цi героi живуть своiм життям i в середовищi, що не мною створене.




Роздiл другий

Киiвський концерт Беннi Гудмена







Напровеснi шiстдесят другого молодий старшина Роман Геннадiйович приiхав до Киева на побивку. У нього було всього-нiчого, якихось жалюгiдних по всiм параметрам цивiльних, шiсть днiв, а для нього – цiла вiчнiсть. Хоча вiн розумiв, що встигне небагато. Так… зустрiтись зi старшим братом, маму обiйняти i наiстися досхочу домашньоi iжi. Ну як домашньоi… Мама готувати не дуже вмiла i не любила, тому i вчитися не хотiла. Та просто наiстися, давайте вже будемо вiдвертими. Нi, не те щоб в його 3-му науково-дослiдному управлiннi, котре коротко називали мiж собою Примор[2 - 3-те науково-випробувальне управлiння ГК НДІ ВПС (в/ч 36851) – служба льотних випробувань авiацiйних комплексiв протичовновоi оборони. Розташоване в м. Феодосiя. Базувався на фондах вiйськових об’ектiв аеродромiв Кiровське, Багерова, полiгонiв Чауда, Апук, Меганом. Основна база – в Приморському. Наразi входить до складу ГЛІЦ (абр., рос.) – 929-й Державний льотно-випробувальний центр Мiнiстерства оборони РФ iменi В. П. Чкалова, 929 ГЛІЦ ВПС) – авiацiйна науково-дослiдна установа. Основна установа ВПС, в якiй перед надходженням на озброення проходять випробування вiйськова авiацiйна технiка та засоби авiацiйного озброення. Реорганiзацiя почалася 1960 р., коли на базi ГК НДІ ВПС (Чкаловська), 6 ДНДІ ВПС (Володимирiвка), Повiтроплавального науково-випробувального центру (Власюк), 8-го льотно-випробувального центру морськоi авiацii (Феодосiя) був створений единий Державний Червонопрапорний науково-випробувальний iнститут ВПС – ГК НДІ ВПС. Основна база iнституту i його управлiння розмiщувалися в Ахтубiнську бiля станцii Володимирiвка. Там само розташовувалися 4 науково-випробувальних управлiння ГК НДІ ВПС: випробувань комплексiв перехоплення, фронтовоi авiацii i лiтакiв ближньоi розвiдки (1-ше), авiацii далекоi дii, засобiв ураження i засобiв телекомунiкацii лiтаковоi розвiдки (2-ге), крилатих ракет класу «земля-земля» (8-ме), трасових випробувань i вимiрювань (9-те), а також 2 дослiдних авiаполки (далеких бомбардувальникiв i змiшаних). Начальником ГК НДІ ВПС в 1961 р. було призначено генерала М. С. Фiногенова.], морили голодом – подiбного штибу спецiалiстiв берегли в Радянському Союзi значно бiльше за звичайних солдат, однак не було жодних оказiй: чи то свят, чи то вихiдних, щоб давали щось жирне або солодке. Їжа була поживною, збалансованою, корисною. Тому Роман, поза своею волею, перетворився на страшного гурмана. Ночами йому снилися «тошнотiки» – дешевi пирiжки з фаршем або капустою, по-киiвськи. І тi «тошнотiки» заразом з гiтарою, «Бiломорканалом» та столовим вином (Роман був столичним, та ще й жив в центрi, аби пити горiлку) – складали докупи його уявлення про розкiш, а насправдi нагадували про його скороминуче доросле дитинство, чи то пак – молоду юнiсть. А ось про ДОСААФ i всi iншi парашутнi заморочки пiсля того, як вiн потрапив до свого 929 льотно-дослiдного центру, Роман i думати забув. Не. Бiльше нi про що таке не мрiяв. Та ось бiда… Парашут його тепер нiби сам знаходив. Вся його професiйна дiяльнiсть вiдтепер була пов’язана з парашутами, укладками, висадкою на сушу i на воду, з аквалангами i таким iншим.

«Та й таке…» – безжурно, по-молодечому про себе зауважив юнак, коли поринув у роздуми про свое теперiшне життя i настромив ще одного «голубця» на виделку в батькiвському домi:

– Мамо, а мамо? То ти тепер нормально так готуеш? – вишкiрився до неньки, яка все бiльше старiла.

– Та вiдчепися, – усмiхнулася Наталя Петрiвна, яка, насправдi, зовсiм не розiзлилась на сина, за котрим дуже скучила. – То Льоня навчив. Та й часи, знаеш, вже не такi, аби кав’яр ложками…

– Не трофейнi, не такi, як за батька? – пiддiв-таки, не витримавши, Роман. І то не зi зла. Просто манера розмовляти в армii змiнилася на дошкульну, коли обов’язково було добити побратима, а не залишити пiдраненим, якщо побачив його слабину. – Вибач, не хотiв…

– То ти таки пiшов по стопах батька? – зиркнула зла мати, котра також вмiла, якщо треба, користуватись цiею вiйськовою тактикою. – Будеш тепер назавжди вiйськовим?

– Якщо так вирiшить керiвництво, – буркнув Роман, широко поставивши лiктi на стiл, як вiн звик робити в армiйськiй iдальнi, демонструючи свiй авторитет, i похмуро зiгнувся в три погибелi над iжею, немов проказував: «Вiдчепися».

Розмова з мамою взагалi не клеiлася. Пiсля армiйськоi муштри в льотнiй учебцi Романа Геннадiйовича було направлено для подальшого проходження служби в 929-й Державний льотно-дослiджувальний центр iменi В. П. Чкалова i вже рiк як залучено до дiяльностi центру як молодого перспективного спецiалiста. Там його свiдомiсть пережила певнi пертурбацii, хоча вони почалися ще в учебцi.

До Феодосii вiн прямував зеленим ДОСААФiвцем з перекачаними бiцепсами i головою, повною всiлякого романтичного лайна про сине небо i круглi парашутнi купола. Военком, звiсно, не помилився, коли дав йому характеристику саме в цей рiд вiйськ. В учебцi його, борзого, навчили звертатися до старшого за чином на «ви», дотримуватись субординацii, дуже швидко i дуже далеко бiгати з повною амунiцiею i так само швидко iсти. Снiданок – обiд – вечеря – вiдбiй. А мiж тим усiм стрибки – наряди – муштра. Вiчнi, всепереможнi стрибки. Нi, не сине небо, а витяжний фал, що прив’язуе медузу до лiтака, жорсткi приземлення i перекати, а опiсля – синцi i опухлi голеностопи; марш-кидки на п’ять та десять кiлометрiв, тактика i топографiя.

Роман Геннадiйович i думати забув про те, яким поганим був вiтчим. Злiсть на батька вивiтрилась з його макiтри, немов весняний снiг розтанув на сонцi. Натомiсть iхне мiсце зайняли чiткi установки i команди. Про джаз, лагiдну дiвчинку, котру колись зустрiв пiд час зимовоi киiвськоi хуртовини, вiн також думати забув. Якось не до того було. Та й вже не хотiлося. Ну який буржуазний джаз, погодьтеся шановнi, коли тут такий замiс серйозний.

– Ромчику, ти будеш чай, га? – почув Роман i виринув зi своiх дум.

– Тiльки з цукром i лимоном. І гарячий, не теплий.

– Коли це я тобi наливала не гарячий чай, синку? – з тугою запитала Наталя.

– Не ти, мамо. В нас просто в учебцi було так: поки чай розiллють по стаканах, то вiн зовсiм вичахне… Не зважай, – Роман мотнув похиленою головою на знак заперечення, нiби унеможливлюючи навiть ймовiрнiсть непотрiбних дебатiв, i знову нахилився над своею тарiлкою. – Можна ще попросити добавки? Будь ласка…

Наталя лише з сумом похитала головою i покiрно поклала своему молодшому сину ще голубцiв на тарiлку. Про себе зауважила, що столовим ножем вiн вже не користуеться. Лише похмуро дивиться з-пiд лоба i поглинае iжу швидко, методично, мовчки…

Ще пiд час проходження курсу молодого бiйця, де «парiнька приметiлi», все як вiн хотiв i вiдбулося, себто все, як вiн мрiяв… Його вiдразу «запросили» на спiвбесiду до особiста. Роман, звiсно, був щасливий. Як же без того. Поки пiсля школи працював на своему заводi, вiн же саме мрiяв потрапити в структуру, як батько. Так що всiм мрiям його судилося збутися?

І ось тепер – сонячна, осяйна Феодосiя, низькi паркани котроi так незвично викладенi черепашником. Щоправда, Роман в Чорному морi не купався, бо те було занадто близько, аби про нього мрiяти. Лише постiйно в нього занурювався, чи то пак – приводнявся. З аквалангом i парашутом одночасно.

– Романе? Романе?! Ти зовсiм мене не слухаеш…

– Вибач, мамо, думаю про свою роботу. Що ти сказала?

– Питала, чи будеш тiстечка. Я вчора купила, як тiльки отримала телеграму про твiй приiзд, синку. – Наталя не стрималась i раптом заплакала. – Може до Киева все ж? Навiщо, ну ось скажи менi, навiщо тобi здався той дослiдний центр? Хiба вдома нiякоi роботи тобi не знайдеться? Мало того, що Олексiй носиться зi своiми iдеями щодо украiнськоi мови, немов з-за вугла мiшком прибитий, так i ти тепер, значить…

– Що, мамо? Та кажи вже як е! – Не витримав Роман, таки зiрвався.

– Втрачений, синку, ти немов втрачений для мене…

Роман знав, що буде правильно маму заспокоiти якось, обiйняти… Але щось стримувало його. Вiн голосно вiдсьорбнув пекуче-гарячого чаю з тонкоi порцеляни чашечки з маминого сервiзу. Знову подивився на маму вороже, з-пiд лоба, немов на чужинку. Потiм, щоправда, опустив своi очi долу, немов сховав iх вiд Наталi. Зковтнув.

– Мамо… смачний чай. Давай, не починай, а?

Наталя мовчки залишила кухню. «Я, той, посуд помию!» – кинув навздогiн Роман i закляк. «Бовдуре, ну який посуд?» – пронеслось в головi, однак запiзно. Мама вже грюкнула дверима так, що шибки в тих задзеленчали.

Деформацiя свiдомостi проходила швидко, непомiтно… Чи усвiдомлював це молодий вiйськовий спецiалiст льотно-дослiдного центру? Навряд вiн взагалi замислювався над такими неважливими на його думку речами. А вiдтак почувався вдома скуто, невпевнено… Немов у ворожому станi. Тут все стало для нього чужим, незвичним, розмитим…

«Так, – сказав собi Роман i до болю в кiсточках сперся кулаками на кухонний стiл. – Треба якось спробувати. Згадати, що я вiдчував ранiше… А зараз спати! Ранок вечора мудрiший. Тим паче той чортiв концерт на носi, на котрий я обiцяв потрапити. Ай, неважливий… Однак я ж обiцяв, то мушу».

Ох яким же солодким видавалось Роману його колишне лiжко! Немов казкова перина царя. Роман розтягнувся на весь зрiст i раптом вдарився головою. «Невже iще вирiс?» – тiльки i встиг подумати, поки звернувся на лiжку калачиком, а по тому зразу ж солодко заснув.

Адже завтра на нього чекав дуже важливий концерт, на який вiн життям заклався з Люсею, що на нього обое потраплять, якщо станеться таке диво i вiдомий американський джазмен таки колись приiде до Радянського Союзу. І ось Бенi Гудмен прямував до Киева в рамках всесоюзного туру, i Роман правдами i неправдами вибив собi вiдпустку додому.

Вiн розумiв, що надiя побачити на цьому концертi кохану така ж примарна, як просто зустрiти ii на вулицях Киева. А ще бiльш примарна надiя, що вона буде його рада бачити, навiть якщо вони i зустрiнуться десь. Однак вiн iй обiцяв. А обiцянки своi молодий старшина виконував завжди. Його охопило таке хвилювання, що вiн навiть подумав, що навряд чи зможе заснути. Але переживав Роман даремно. Засинати по командi новоспеченого парашутиста-рятiвника навчили ще в першi мiсяцi армii.


* * *

В залi нещодавно вiдкритого будинку культури Киiвметробуду на Свердловiй, 6[3 - Сучасна вул. Прорiзна.] нiде яблуку було впасти. Лише незначна кiлькiсть квиткiв розповсюджувалась через каси. Бiльшiсть роздавалась надiйним членам ВЛКМС та активiстам на виробництвах. Реагували на виступ вiдомого джазмена мляво, нiби з примусу. Роман це помiтив i в знак протесту проти абсолютноi тишi в залi в кiнцi черговоi композицii не стримався i голосно-голосно, так, що аж долонi засвербiли, почав аплодувати. Беннi Гудмен як раз виконував «Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah Everybody go!».

На нього обернулось кiлька бiльш свiдомих громадян з барильцями, всi як на пiдбiр – в товстих рогових оправах. «А, до бiса!» – подумав молодий парашутист. Роман добре пам’ятав, коли востанне чув цю мелодiю, i йому раптом стало якось не по собi… Нiби щось вiдгукнулось в серцi на цей джаз. На цю композицiю, котру вiн чув нiби в iншому життi…

Люсю вiн так i не навiдав в жоднiй зi своiх попереднiх вiдпусток. Спочатку бажання побачити кохану було нестерпним. І воно свербiло йому не так помiж нiг, як в серцi. Роман був впевнений, що закохався по-справжньому. І насправдi, хоча юнак i обiцяв не турбувати ii пiд час служби, ще в груднi Роман iй написав, але вiдповiдi не отримав. Роман почекав до березня i наважився знову написати. В листi грозився, що прийде в гостi, що вони пiдуть гуляти на Днiпровськi кручi i слухатимуть улюблений обома джаз до запаморочення… Поки обом не набридне. А потiм, коли пiдуть до нього додому, вiн палко цiлуватиме ii, пеститиме до запаморочення, вiдчуватиме кожним сантиметром ii тiло… Вiдповiдь на другий лист не примусила себе чекати. Люся написала, що хоче, аби вiн вiд неi вiдчепився. Що в неi вже другий кавалер, навiть бiльше – вона заручена. Ось так. Мабуть саме тодi в ньому почалися невiдворотнi змiни. Життя на цивiлцi стало видаватись якимось остогидлим, брехливим, несправжнiм… І вiн почав тiкати в чiтку, рiвну i без загогулин вiйськову муштру. Там було надiйно, в том середовищi, все зрозумiло. Своi не зраджували, а чужi могли хiба що вбити, але не вирвати з м’ясом з грудей серце.

Роман зi злiстю згадав того недолугого листа, перехиляючи в антрактi третю чарку дорогого коньяку в буфетi. Його серце стислось вiд болю. Може, вiн щось не те зрозумiв з того листа? Як би йому хотiлось його перечитати… Однак зробити Роман цього нiяк не мiг, бо прикурив вiд нього цигарку i таким чином позбувся його майже вiдразу, такий був злий на Люсю. Гадав: «Ось зараз спалю – i край. Бiльше нiколи про неi не згадаю». Але ж нi… Спалити клаптик папiрця виявилося набагато простiше, анiж видерти почуття зi свого серця.

Повернувшись до переповненоi зали, Роман раптом вiдчув дивну рiч. Нiби Люся тут разом з ним. Романове серце почало шалено калатати в грудях, i почуття, давно притишене новою, вiйськовою дiйснiстю, таке забуте… раптом з’явилось перед ним i стало непорушно стiною, нiби проказуючи: «Диви, я е. І ти нiчого не вдiеш зi мною, як не крути i куди не тiкай. Ось так». Вiн подивився на свою руку, i йому здалось, що дiвчина стискае його зап’ясток цупкими пальцями i пiдборiддям кудись вказуе. Коли юнак пiдсвiдомо подивився в той бiк, куди наполегливо вказувала Люся, йому привидiлися обличчя двох немовлят, як двi краплi води схожих одне на одного… Роман запитально поглянув на образ коханоi, котрий стояв перед ним, нiби вранiшнiй туман над рiчкою, i вона кивнула, немов щось пiдтверджуючи, а потiм вiн чiтко почув ii голос над вухом: «Я ж казала, що прийду. Я стримую своi обiцянки, коханий…». Горло у молодого старшини враз стисла судома, Роман сутужно намагався вдихнути в душному, переповненому «правильними» меломанами залi. Десь над ним вiтав голос мiстера Гудмена. Той навчав молодого, нерозумного чоловiка:

It must have been moonglow, way up in the blue
It must have been moonglow that led me straight to you
I still hear you sayin’, «Sweet child, hold me fast»
And I keep on prayin’, «Oh Lord, please let this last»[4 - Пiсня «Moonglow».]

Себто, пiсня була про те, що кохання вiчне i нема нiчого бiльшого за любов. Однак, Роман того вже слухати не хотiв: «Тре менше пити… Звуковi галюцинацii. Ти диви, всього три рюмашки, але ж з незвички…». Роман похитав осудливо головою i почав вибиратись крiзь натовп на свiже повiтря, так i не дочекавшись закiнчення концерту.

В головi творилось щось неймовiрне, а на серцi було ще гiрше. Весняний Киiв палахкотiв iлюмiнацiею, котра вiдбивалась в калюжах пiсля рясного дощу, i парував ароматами трав i цвiтiння. Роман пiдiйшов до якогось химерного лiхтарного стовпа з гнутим пiднiжжям на розi Енгельса[5 - Сучасна вул. Лютеранська.] i своеi рiдноi вулицi Лiбкнехта[6 - Сучасна вул. Шовковична.] i обiйняв його. Потiм подумав: «Господи, що я роблю? Ну от що?.. Це ж не Люся моя… Зовсiм нi». Десь там, на рiвнi крон весняних лип, що готувались до свого цвiтiння з таким нетерпiнням, немов дiвчина до шлюбу з коханим, лiтала вона i тихо шепотiла: «Я вже пiшла. Я не тут, хлопчику мiй. Але ти ще будеш… можеш бути щасливим». Однак, на жаль, Роман вже того не чув. Вiн iще раз доторкнувся лобом до вологого, холодного металу лiхтаря i поплентався до батькiвськоi хати, немов не додому, а на гiльйотину. За кiлька тижнiв мало розпочатися гаряче лiто тисяча дев’ятсот шiстдесят другого року.




Роздiл третiй

Гайкокрут







Зi свiтлини за морськими офiцерами благосно спостерiгала жiнка. Здавалось, вона ледь посмiхаеться своiми очима кольору бурхливого нiчного океану, а Михайлу Сергiйовичу ввижалося, що тi очi немов би з закарпатського бурштину виготовлено – для нього вони були жовто-гарячими, тигриними, немов лава. Свою едину ваду – набуту ще за часiв Другоi свiтовоi вiйни дейтеранопiю[7 - Дейтеранопiя характерна для 1 % людей. Це форма частковоi кольоровоi слiпоти (рiзновид дальтонiзму), що характеризуеться зниженою чутливiстю до деяких кольорiв, в основному зелених вiдтiнкiв.], командир п’ятоi БЧ[8 - БЧ («бече») – поняття з основ корабельноi органiзацii, поряд зi службою, основний органiзацiйний пiдроздiл екiпажу кораблiв радянського вiйськово-морського флоту, у вiданнi якого зосередженi бойовi i технiчнi засоби з певного виду озброення або обладнання, призначенi для виконання певних завдань в бою або повсякденному життi. БЧ-1 – штурманська; БЧ-2 – ракетна, або ракетно-артилерiйська, або артилерiйська (в залежностi вiд складу озброення корабля); БЧ-3 – мiнно-торпедна; БЧ-4 – зв’язку; БЧ-5 – електромеханiчна; БЧ-6 – авiацiйна; БЧ-7 – радiотехнiчна (управлiння).] субмарини класу «Фокстрот» приховував люто, з таким самим остервенiнням, з яким тигриця з жовто-гарячими очима, якi ввижались офiцеру, оберiгае своiх тигренят.

Михайло Сергiйович пiдняв очi д’горi i довго дивився на ту свiтлину. Вiн знав, що iхнiй корабель було охрещено ще п’ятдесят дев’ятого року в Ленiнградi i його «Хресноi Матерi» – Танi, дочки головного конструктора субмарини, вже навiть в живих немае. Бо дiвчина невдовзi пiсля того, як пiдводний човен Б-130 було зараховано до спискiв кораблiв ВМФ, померла вiд раку. Але до того вона на урочистостях на плацу перед всiею командою субмарини розбила об ii борт пляшку шампанського. І тепер ii свiтлина разом з горлечком вiд того iгристого займала почесне мiсце в кают-компанii.

Таня видавалась Михайлу не просто знайомою… А його ровесницею, з котрою вiн ходив в школу, а потiм iхнi шляхи розiйшлися, i ось тепер вони знову зустрiлися i вже навiки будуть разом. Вiн нерiдко подумки i поглядом звертався до неi. За вечерею раптом подумав: «Десь так воно, мабуть, i буде, Таньо. Можливо ми зустрiнемось з тобою на тому свiтi i возз’еднаемось. Бо на цьому свiтi обое не знайшли собi пари. А там… все буде по-справжньому. Я стану тобi чоловiком, а потiм, як колись, якщо помирае князь, то ховають i княжну. Заживо. І причому – вона йде на це добровiльно».

На вiдмiну вiд Романа Геннадiйовича, бiльш виваженого i свiдомого Михайла Сергiйовича не злякав би той факт, що його коханоi вже немае в живих. Вiн шукав ii, жiнку, завжди шукав, хоча б i пiсля смертi. Нехай навiть ту, що померла ранiше за нього. Нехай навiть так. Адже головне – спорiдненiсть, а не наявнiсть якихось примарних переваг, як довгi ноги, велика грудь i навiть життя…

Михайло Сергiйович наморщив свого орлиного носа – вiд своiх же занепадницьких думок – i прислухався до розмов в кают-компанii. Побратими обговорювали поточну ситуацiю з навчаннями «Корал» i побiжно згадали про приiзд журналiстки, що мала взяти у нього iнтерв’ю. Вiн знiчев’я вiдсунув правою рукою на сантиметр нiж для риби вiд ножа для iнших блюд, що вилискували на бiлоснiжнiй скатертинi. Газетярка його мало цiкавила, на вiдмiну вiд успiхiв у випробуваннi нового озброення. В кают-компанii вечеряли тiльки старшi офiцери. Стiл, як в першокласному ресторанi, було сервiровано по-повнiй i на ньому обов’язково щовечора мало стояти сухе червоне вино, червоний кав’яр, цитрусовi для насичення пiдводникiв вiтамiном С згiдно з вищою нормою харчування. Позаяк тривали навчання, то вищий склад був не в параднiй формi. «Трохи розслабленi», – як напередоднi зазначив командир першоi БЧ.

Божественна червона риба «а-ля меньер» з кропом i лимоном, щедро прикрашена червоним кав’яром з тутешнiх вод, нововведення вiд кока, смачно танула в ротi. Харчування було реактивне, все найкраще. Тiльки будьте в строю, хлопцi. І вони були, аякже… Елiта радянськоi армii.

Спочатку капiтан субмарини делiкатно в тiй рибi копирсався виделкою i ножем, поки кок стояв за його спиною i чекав, коли капiтан дасть вiдмашку. Бо позаяк страва була нововведенням кухаря, командир субмарини мав ii схвалити перед вечерею. Всi п’ятнадцять офiцерiв спокiйно чекали на початок вечерi. Нiхто з них не був аж занадто голодним, аби виказувати щонайменше бажання скуштувати ту паруючу пiд сиром i кав’яром рибу. Нiби i не йшлося про звичайне приймання iжi. Етикет.

Зрештою Микола Шумков[9 - Командир легендарного пiдводного човна «Б-130», котрий приймав участь в Карибськiй кризi.] побажав офiцерам «смачного», i це було командою приступити до трапези. Капiтан налив червоного сухого i пильно поглянув на Михайла:

– Журналiстка, Фаiна Вiкторiвна, вже прибула. Завтра даси iнтерв’ю. Вона нiби адекватна, i з нею про все домовлено. Особiст мав перемовини з головним редактором тiеi перiодики, в котрiй вона працюе. Розкажеш про наш героiчний корабель, але здебiльшого, звiсно (капiтан лукаво посмiхнувся), розказуй про себе. Щось побутове. Вигадай якiсь подробицi. Ну i про Нахiмовське, звiсно, про ту вiйну, що вже була.

– То ii розмiстили в нашому готелi на територii частини?

– Поселили, – знову усмiхнувся Шумков. – Як в тебе з цивiльною термiнологiею? Все гаразд?

Михайло знизав плечима:

– Згадаю лексику.

– Особiст ще завтра з тобою проведе роз’яснювальну бесiду. Вiн там вирiшуе, що до чого… Тебе фотографуватимуть. Вдягнеш парадну форму. Покажи iй саму рiвненьку, лискучу гладiнь.

– Та то зрозумiло…

За розмовою Михайло Сергiйович не встиг сповна насолодитись французьким блюдом, бо так i не навчився iсти i говорити одночасно. Насолоджувався кожним шматком, обережно пережовував, не поспiшав. Дивився уважно вусiбiч, слухав, усмiхався, реагував. Зрештою, капiтан човна побебрався ще трохи в своiй тарiлцi i вiдклав прибори. Вечерю офiцiйно було закiнчено.

Михайло Сергiйович поклав виделку з настромленим чималим кусником риб’ячого м’яса на тарiлку, так i не донiсши ii до рота. Годинник бiля свiтлини хресноi показував пiв на дев’яту. Мало бути ще вечiрне пiдведення пiдсумкiв i постановка завдань. І все на сьогоднi. Вiдбiй. Сталiсть режиму. Система. Вдихнути – видихнути…

Чомусь згадалось, як на своему першому курсi (котрий для нього став i останнiм), перед вiдправленням на фронт, в Нахiмовському вiн всю нiч не спав. Вранцi мали б проходити першi навчання з аквалангами, що мали б пiдтвердити омрiяну ним квалiфiкацiю пiдводника-водолаза, однак тi так i не вiдбулися. Бо того погожого ранку на плацi по гучномовцю голосно повiдомили про початок вiйни i вiн мав iхати. Власне, як i всi iншi хлопцi. Тодi випускникам перших наборiв Чорноморського вищого вiйськово-морського училища поспiхом присвоювали звання. Комусь, хто був тридцять восьмого року вступу, пощастило вiдразу достроково отримати звання лейтенанта, а тi хлопцi, що поступили тридцять дев’ятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, сорокового – старшин. Курсантам п’ятого набору – сорок першого року, – i Михайлу Сергiйовичу серед них, взагалi не пощастило – iм судилося стати лише «старшинами 1-оi статтi».

І вiн не був упевнений, що хтось iз них дослужився до наступного звання. Подейкували, бiльша частина тих випускникiв загинула у боях. Достеменно вiдомо, що всього було випущено 1794 особи. І всi вони вiдразу iхали на передову, на фронт.

Вiн згадав той день i плац училища. Як ластiвки ширяли низько над iхнiми головами в синьому небi…

Вiн вiрив в свою iнтуiцiю, i ту безсонну нiч пояснював саме нею. Бо iнших причин не спати в нього не було. Завжди спав як убитий. Хоча нi, не так. Цю фразу забобонно про себе не вживав. Як кiнь, як морський котик, як… вiйськовий.

Доля складалася професiйна, не особиста якась. Та й долю подумки називав не iнакше, як кар’ерою. Дружиною i дiтьми так i не обзавiвся. Складно було навiть уявити себе одруженим, щасливим чоловiком, коли вiдрядження за вiдрядженням, занурення за зануренням. Та й таке…


* * *

Всi його колишнi однокурсники знайшли собi пару. Хтось назавжди, а хтось, як вже й третю дружину помiняв. Однак, вже спробував, занурився в цей каламутний потiк. А вiн…

Інодi навiть заздрив своему побратиму, Леонiду Івановичу. Той ще в Киiвському котлi[10 - Великомасштабна битва Червоноi Армii i Вермахту в липнi – вереснi 1941 р. в пiд час Другоi свiтовоi вiйни iз захоплення столицi Радянськоi Украiни Киева.] втратив кiнцiвку – i нiчого. І дружина, i дiти… Думав, як примхливо складаеться доля. Вiн – функцiональний, так би мовити, високий красивий блондин, третього рангу[11 - Капiтан третього рангу в розмовi вiдрекомендовуватиме себе саме так: «Третього рангу…» i прiзвище.]. Без поганих звичок, без позашлюбних дiтей. Зi щирим поглядом чистих очей i незаплямованою честю. А щастя так i не знайшов. Сiмейного вогнища. Залишалось працювати. Остервенiло довбати цю скелю, висловлюючись словами Каменяра. І вiн ii довбав з усiеi сили, що е моцi.

На цьому пiдводному човнi служив вiд самого початку його спуску на воду. Знав кожну гайку, якими було склепано його корпус, кожну деталь i закапелок на ньому, як справжнiй «гайкокрут», адже його БЧ вiдповiдала сама за це: за бак, двигуни, паливну систему, систему енергозбереження, всi дiрки i поломки. Зрiсся з його бортом, немов плющ з руiною, котру тримае i не дае впасти додолу, розвалитися. Стати не функцiональною. Б-130, котрий спершу характеризувався як великий пiдводний човен, став заразом i його дружиною, i дiтьми. Всiм. Уособленням домашнього вогнища. Надiйнiсть. Фортеця. Прихисток.

І, звiсно, вiн знав все про його Хресну Матiр. Та була вiсiмнадцятирiчною дiвчиною i померла ще в шiстдесятому роцi вiд раку пiдшлунковоi залози. Всiх грошей свiту не вистачило б, аби ii врятувати. Бо здоров’я за грошi не купиш. Вiн бачив ii на плацу пару разiв до ii хвороби, коли Таня стрiмкою, енергiйною ходою приходила бо батька на роботу в легкiй сукенцi. І не те, щоб був без тями закоханий… Спрацьовувало iнше: вона вже точно не обере собi iншого з домовини. Живого. А вiн i так мертвий. Десь зсередини. Нiчийний, як бездомний кiт. Нiкому не потрiбний. Ідеальний i ущербний, немов iнвалiд першоi групи в той самий час. Було простiше i зручнiше бути закоханим в «Хресну Матiр» iхнього пiдводного дизельного човна, анiж в реальну жiнку з усiма проблемами, що витiкали звiдси. І такоi жiнки просто не було, не iснувало в його життi. Інодi з’являлися мимохiдь певнi особини жiночоi статi, однак йому з ними було так нудно… Та й не це вiдiгравало головну роль – його не то?ркало. Не гребло. Голова не паморочилась, як при першому зануреннi в глибини свiтового океану, немов би в безодню свого ества. Тому Михайло Сергiйович пiсля кiлькох спроб старався бiльше не заглиблюватися до таких глибин себе, своеi психiки, не тому, що не мiг, а лише з однiеi причини – бо вже не волiв.


* * *

Столiття, що минули вiдтодi, як з’явився гомо сапiенс i навчився плавати, минули у вiчному розвитку. Змiни тривали, людина модифiкувалася. Однак страх смертi залишився, бо це рушiйна сила виживання. І одним з найпотужнiших видiв цього страху залишилось занурення на глибину. В пiдводних човнах, звiсно, циркулював кисень. І хлопцi всi були готовi, навченi… такi, що пройшли i вогонь, i воду, i мiднi труби. Однак цей страх iнодi з’являвся нiзвiдки i неприемно лоскотав у грудях. А iнколи – холодним потом обливав вночi. Але бувало й так – вiн з’являвся раптово i вже назавжди. В самих сильних i розумних, дотепних i безстрашних. І тодi вже нiчого не поробиш – треба було вигрiбати зi страхiтливостi темряви i байдужостi холоду вод на берег. На сушу. Таку зрозумiлу i прийнятну для людськоi психiки. Випливти, видряпатись, виповзти на берег. Стати на чотири лапи, поглибше зануритись кiгтями в пiсок, вiдчути його тепло на дотик… Вп’ястися в землю всiма двадцятьма цiвками пальцiв, прикипiти до неi i жадати ii примарного захисту. Предковiчне бажання. Еволюцiя вiд риб до ссавцiв.

Навчання по зануренню проходили ще на першому курсi морського училища. Вони були основним випробуванням, що визначало подальшу спецiалiзацiю: здатен чи нi? До того, звiсно, перевiряли барофункцiю вуха в барокамерi (то з функцiоналу) i проводили психологiчнi тести (чого даремно травмувати нездатного апрiорi?). А потiм – глибоководне занурення. І тi з матросiв, котрi не зумiли побороти свiй страх пiд час занурення, потiм вигрiбали. Їх не списували, звiсно, однак, пiддавали певному остракiзму. Вони працювали на березi. Їх переводили на плавсклад спецiалiстами, конюхами гiвно черпати на камбуз.

– Це називаеться аварiйне залишення пiдводного човна через торпедний апарат, або рубку управлiння. Головний наш iспит, так би мовити. Глибоководне приводнення – як головний iспит по визначенню спецiальностi. Найважливiший, – схвильовано надиктовував журналiстцi капiтан третього рангу в своему лискучому, випрасуваному кителi i потроху вiдчував, що вже починаеться його персональне занурення до баротравм. Кудись туди, де вiн ще й не був i навiть не наважувався про такi далi мрiяти.


* * *

Вiн зi здивуванням дивився на неi. Журналiстка, яка ще нiчого не розумiла, до слова – як i вiн сам, точними, вивiреними рухами дiстала з сумочки блокнот i обгризений олiвець:

– Дякую, що так щиро розповiдаете менi про найсокровеннiше, Михайло Сергiйовичу. Коли менi редакцiя доручила важливу мiсiю – взяти у вас iнтерв’ю, я навiть не могла сподiватися, що це буде настiльки цiкаво. І у вас тут дуже… колоритно. Журналiстка ще хотiла було додати: «Я приiхала зi самого Киева, аби його взяти», але промовчала. Бо, по-перше, не любила нагнiтати, по-друге, коли побачила капiтана, вiдразу зрозумiла, що такому не лестять i враження на нього iнформацiя про двi тисячi кiлометрiв, котрi вона подолала, аби зустрiтися з ним, не справить.

Його очi, бездоннi, глибокi, немов води свiтового океану, уважно слiдкували, як вона швидко, професiйно щось занотовуе до свого блокнота. Вона була старшою за нього на кiлька рокiв, про що навiть не здогадувалась, бо вiн володiв природженою харизмою i потужним чоловiчим магнетизмом, його обпалена вiтрами шкiра i глибокi зморшки робили капiтана значно старшим, нiж вiн був насправдi. Журналiстка кинула на нього швидкий, оцiнюючий погляд.

– Отже, давайте повернемося до фактiв. Ви закiнчили Нахiмовське вiйськово-морське училище в сорок першому роцi?

– Закiнчив? – усмiхнувся капiтан. – Не зовсiм вiрно. Я лише потрапив в «систему»[12 - У той час так називалися на морському жаргонi вищi вiйськово-морськi училища.], причому в сiмнадцятирiчному вiцi, коли почалася вiйна. І нас вiдразу було кинуто в Киiвський котел. Зумiв вижити. А потiм тривожнi роки вiйни. Я рвався на фронт, однак так i пройшов всю вiйну в чинi старшини 1-i статтi. Це як сержант в пiхоти. Тож…

Капiтан довго розповiдав про свiй життевий шлях, а вона – швидко занотовувала щось до свого записника, хоча й диктофон вже давно було ввiмкнено i той все писав…

Журналiстку звали Фаiна Вiкторiвна. Дивне iм’я iй дала мама, котра дуже полюбляла Раневську i бажала дочцi легкого, богемного життя, завжди з усмiшкою на вустах. Щоправда мати забула, що акторка була саркастичною i такою вщент життестверджуючою через непросту свою долю. Раневська сама про себе казала: «Все свое життя я проплавала в унiтазi стилем батерфляй».

«Дивно, як вiн говорить. Пафосно, але щиро, – подумала Фаiна Вiкторiвна. – Можна буде потiм просто з диктофона записати iнтерв’ю i нiчого не правити. І стiльки iнформацii… Як вiн нею жонглюе легко. Хоча, мабуть, не зовсiм легко було проживати таке життя…».

Тим часом трохи скутий i чарiвний в своiй здичавiлостi, вiчно перебуваючий на човнах, поза людською цивiлiзацiею i спiлкуванням капiтан все уважнiше придивлявся до журналiстки i розкривався iй. В його чiпких, примружених очах почала з’являтися непритаманна йому нiжнiсть, а розкiшна борода приховувала вiд журналiстки ледь помiтну посмiшку, що почала пробиватися, мов пролiсок, на засмаглому обличчi.

– А що ви робите ввечерi? – несподiвано для себе запитав Михайло Сергiйович.

Журналiстка стрепенулась, немов налякана шерехом пташка в полi, однак швидко взяла себе в руки. Фаiна Вiкторiвна, котра умiла уважно слухати, вже майже точно була впевнена, що капiтан самотнiй, однак, також чудово усвiдомлювала природу його роботи. Тому вона не роздумуючи вiдповiла:

– Ввечерi я сподiваюсь мати довготривалу телефонну розмову зi своiм чоловiком.

Капiтан на цю ремарку нiчого не вiдказав, лише пильно подивився iй у вiчi i про себе подумав: «Яку ще телефонну розмову? У нас база закрита. Єдиний зв’язок тут – це вiйськовий. Ну може вона ще не знае…».

Вже пiзнiше, в номерi свого готелю, коли прослуховувала записану на диктофон розмову, Фаiна розмiрковувала: «Чому я так йому вiдповiла? Адже вiн сподобався менi…».

В номерi готелю, що був розташований на територii вiйськовоi частини, було якось зимно, незатишно, хоча надворi несмiливо починалась рання весна. Журналiстка подивилася на стiни в якихось веселих шпалерах з дрiбними квiточками i подумала, що вдома в неi так само незатишно, а значить… значить немае сенсу, себто рiзницi, але й сенсу також, в тому, де саме вона засинае i прокидаеться: тут чи там, в квартирцi на Куренiвцi. Зiтхнула. Потягнулась, як кiшка, i ось так, сидячи бiля вiкна, замислилась. Про себе, свое життя i до чого це все iде. «Отже, Фаiно, за три мiсяцi, два тижнi i сiм днiв тобi виповниться сорок. Тобто ти навiть вже не жiнка бальзакiвського вiку. Ти ще могла думати про себе, як про тридцятип’ятирiчну, рiк тому, ну максимум зараз, однак вхiднi данi змiнюються. Вони постiйно змiнюються, i час мчить. А отже, тобi пора вже змиритись. Та й ти, еге ж, не сильно переживаеш. Так?» – запитала сама в себе журналiстка, поки дивилась довго, не змигуючи, у вiдчинене вiкно на Бiле море. Сама незчулася, як вечiрник плавно перейшов в нiч i мiсяць з’явився на сiрiючому небосхилi. «Ну ось чого ти сьогоднi? Ну чого?» – запиталася сама в себе, допоки час невловимо збiгав помiж пальцями. Потiм таки встала з пiдвiконня, розiм’яла пальцi рук i всiлася до свого диктофона надиктовувати статтю. Це те, що вона добре вмiла робити i робила. Газета вiдволiкала вiд дурних думок, i тiльки вони з’являлися, Фаiна Вiкторiвна починала остервенiло працювати. Бралася за будь-яку роботу, аби тiльки не думати нi про що зайве. Себто таке, що змiнити було iй не пiд силу. Майже сорокарiчна, бездiтна i самотня корiнна киянка – Фаiна Вiкторiвна, яка жила в квартирцi батькiв пiсля iхньоi смертi i писала своi статейки в газету.




Роздiл четвертий

Баротравма







«Ну що ж… Ось воно. Почалось. Їi очi… То якi будуть оперативнi заходи, кап-три?» – з гучними поштовхами серця десь в скронях гарячково думав Михайло Сергiйович, аналiзуючи своi вiдчуття до Фаiни Вiкторiвни, поки пив настоянку з пахучого чебрецю i лимонника. Нiч заглядала у вiкно кухнi його самотньоi квартири в офiцерському ДОСi[13 - ДОС (рос.) – будинки для квартирування офiцерського складу на територiях вiйськових мiстечок.]. Тут було затишно i тепло вiд паруючого в кастрюльцi трав’яного збору (командир БЧ виключно так заварював той задля використання як всередину, так i ззовнi) та фiкусу. Цього небораку Михайло Сергiйович таскав за собою з бази на базу, з однiеi дислокацii на iншу, з одного вiйськового мiстечка, що було розбито невiдомо де, посерединi вiчноi мерзлоти або спустошливих пiскiв, до iншого. По всiм безкраiм просторам Радянського Союзу. І едине, чого не вистачало до тiеi всiеi iдилii – так це жiнки. Гарноi, ймовiрно – вiрноi, з усiх сторiн такоi, що б йому пiдходила. І ще… була в цьому всьому навiть не одна заковика, а цiлих двi. По-перше, важко було знайти жiнку, яка б погодилась разом з його фiкусом кочувати з мiсця на мiсце (а варiант залишати потенцiйну дружину за мiсцем прописки, себто на пiвроку i бiльше, ним не розглядався). По-друге, його нi вiд кого не гребло. Так, саме так, Михайло Сергiйович використовував саме цей кострубатий термiн. Його не гребло вiд жодноi жiнки до сьогоднi. Не торкало, не тiпало, не радувало, не тiшило, не телiпало серденько всерединi сильних грудей «кап три ер», себто капiтана третього рангу по-цивiльному. І тут раптом вона. «До баротравми пiдранила. Добре, що хоч не вбила…» – плутаючи морську i мисливську термiнологiю, гарячково подумав про себе чоловiк, що вже ось як пiв доби нагадував кошеня, а не «морського вовка», котрим вiн був до того без малого тридцять вiсiм рокiв.

З вiкна вiдкривався вид на той самий готель при вiйськовiй частинi Северодвiнська, де наразi мешкала журналiстка, i наш капiтан раз у раз пiдходив до нього, аби поглянути на той будинок. Близькiсть квартирування Фаiни Вiкторiвни надзвичайно потужно розбурхувала течiю кровi по його великому i малому колам кровообiгу разом взятим. У Михайла взагалi пiд кiнець iхнього вранiшнього iнтерв’ю виникло непереборне бажання попросити ii свiтлину, однак, шляхом неймовiрних внутрiшнiх зусиль, вiн стримався: «Подумае, що я псих якийсь».

А тепер капiтан шкодував i гарячково думав, де б роздобути ту фотографiю. Його осяйнуло: «Ну звiсно! Наш помiчник коменданта…» І вiн тут же набрав товариша з бюро пропускiв: «Іванич, а принеси-но менi паспорт нашоi гостi, ти ж пропуск iй зробив на корабель?». «Щось пiшло не по плану?» – почув у вiдповiдь схвильований голос товариша. «Нi, просто хочу ознайомитись. Можна?». «Щось придумаемо. До ранку терпить?» – пробурчав Іванич, котрий вже, мабуть, солодко спав в обiймах непристойно молодоi дружини, коли йому зателефонував командир п’ятоi БЧ. «Краще зараз», – сталевим голосом вiдповiв Михайло Сергiйович. «Наказуеш менi? – лукаво в слухавку проспiвав Іванич. Однак потiм вiдразу додав: – Чекай, зараз».


«Лемкиня i начальник Колими»

Помiчник коменданта Бiломорськоi вiйськово-морськоi бази Пiвнiчного флоту був вже немолодим, п’ятидесятитрьохрiчним, колишнiм начальником одного з безлiчi виправно-трудових лагерiв на Колимi, а до того – смершiвцем. Однак, що не характерно, досить незкурвленим. На iм’я його нiхто не звав, лише – Іванич. Вiн сам попросив його так називати, хоча хлопцi спочатку нiяковiли вiд такоi фамiльярностi щодо людини, що вела картотеку у бюро пропускiв на рiзнi вiйськовi об’екти бази, тобто займала чiльну ланку цепного канату iхньоi злагодженоi системи ВМФ. Адже збiр i контроль над iнформацiею про вiйськових i навiть цивiльних осiб на базi вiвся Іваничем педантично i точно.

З Іваничем, котрого побоювались iншi моряки, Михайло Сергiйович зiйшовся вiдразу. У них було багато чого спiльного. По-перше, той був його сусiдом в ДОСi. По-друге, хоча Іванич i не був родом зi столицi УРСР, як Михайло, а походив з якогось глухого волинського села, iнших землякiв у командира п’ятоi БЧ на базi не було. І найголовнiше: пiсля фатальноi для кар’ери спецназiвця-енкаведиста помилки, коли Іванич ще в сорок другому напився через розстрiл першоi дружини i провалив операцiю, чоловiк взагалi не вживав. І ось це стало вирiшальним фактором: з Михайла Сергiйовича трав’яний збiр, з Іванича – розповiдi про оперативнi заходи контррозвiдувальноi дiяльностi щодо пошуку фашистських диверсантiв та iхнiх спiльникiв на територii Захiдноi Украiни.

Ще з самого початку iхнього квартирування в Северодвiнську, з осенi 1960-го, помiчник коменданта за тонiзуючим збором трав з лимонником i м’ятою повiдав свою печальну iсторiю.

Іваничу ледь перевалило за тридцять, коли його кохану ластiвку, чарiвну дiвчинку, його смереку лемкiвського роду з синiми-пресинiми, немов волошки, очима розстрiляли такi ж самi енкаведисти, яким був вiн сам, в тюрмi на Лонцького. Взяли ii за статтею 54 Карного кодексу УРСР[14 - Стаття за контрреволюцiйну дiяльнiсть.], а лiквiдували згiдно меркулiвського[15 - Наказ вiд 23 червня 1941 р. наркома держбезпеки В. Меркулова.] наказу № 2445/М, в якому йшлося про термiновий облiк усiх в’язнiв у тюрмах та розподiл на тих, що пiдлягають депортацii в концтабори ГУЛАГу, i тих, кого необхiдно розстрiляти.

Цифри… Тi завжди замiняли в СРСР людський фактор. Адже не так страшно у звiтi Фiллiпову було написати, що, хоча згiдно з «Планом евакуацii» депортацii з Львiвськоi областi пiдлягало 5 тисяч заарештованих (для цього начальник тюремного управлiння НКВС УРСР капiтан держбезпеки Фiлiппов особисто видiлив наказом 204 вагони, якi, згiдно з нормами, могли вмiстити 6800 в’язнiв), евакуювали лише 1822 арештантiв. Дочищали те, чого не зробила ежовщина. Одним бiльше, одним менше… І завжди менше, краще ж менше? Чого тащити цих доходяг аж до непролазних хащiв Сибiру, аж на Колиму? Всiх цих евреiв, лемкiв, просвiтян, народникiв в смiшних недолугих вишиванках i просто… людисьок. Одиничок. А земля всiх прийме. Як ноликiв.

Іванича при всiй цiй вакханалii тодi у Львовi не було. В СМЕРШi операцiя тривала за операцiею в пекельнi часи вiйни.

– Залишилась дочка, Таня, – потягуючи збiр холоднокровно мовив Іванич, пiсля розповiдi про те, як став вдiвцем.

– Ух, – видихнув Михайло. – Менi шкода, Іваничу. Не знав… А за що?

– Бо була лемкинею. І батько ii з львiвськоi Просвiти…

– І за це..?

– Слухай. Тривала вiйна. Спецслужби не встигали зi своею перлюстрацiею[16 - Перлюстрацiя – таемний перегляд певними органами особистоi iнформацii, що пересилаеться, чи кореспонденцii.], з усим тим лайном… А там листи на лемкiвськiй. Хiба розбереш, що там в них написано? Львiв тодi тiльки звiльнили вiд фашистських окупантiв. Рiки кровi просвiтникiв та iнших iнакомислячих, iноземцiв, неугодних текли тодi по його брукiвцi…

– І як ти пiсля цього… кхм… служив? – Михайло Сергiйович зковтнув.

– Отож. Потiм я, звiсно, i накосячив на однiй iз операцiй. Бо був напiдпитку. Мав лiквiдувати, а не зумiв. Почув вiд об’екта гуцульську говiрку… Почав ставити собi непотрiбнi запитання щодо доцiльностi… А чи не помилились, як з моею жiнкою там, зверху? Чи, бува, нiчого не переплутали? Запитання, котрi були зайвi, взагалi не в моiй компетенцii, адже iснував чiткий наказ i iнструкцiя… Отак мене i розжалували. А невдовзi вiдправили начальником одного з виправно-трудових лагерiв на Колиму. Проколовся по повнiй.

– Шкодуеш? – Михайло долив в маленьку китайську пiалку, розписану анютиними о?чками, трохи настоянки Іваничу.

– Нi. Я б не змiг вже бiльше так багато вбивати. Кхм, себто бути ефективним у своiй спецiальностi, – поправив себе тодi Іванич. – Пiсля смертi моеi душi, моеi лемкинi. Знаеш… а допоки вона була живою, зi мною… ми ж так сварилися!.. А потiм мене просто не стало на багато рокiв. То добре, що мене звiльнили i вiдправили на Колиму. Я там нiби сам з урками вiдбував, а не вони в мене. Я так корив себе…

– За що?

– Що не вберiг. Що мене не було поруч. А пiзнiше – що дочку, Таню, не забрав з собою, а вiддав на виховання дiду з бабою. Людина завжди знайде, за що себе корити. Розумна людина. Це тiльки в дурних нема нi страху, нi шкодувань, – Іванич вiдсьорбнув настоянки i погладив обережно узор з випуклих анютиних о?чок на пiалцi. – А знаеш, менi вiддали на Лонцького ii особистi речi. Перед розстрiлом вона вишивала анютинi о?чки гладдю. Це були ii улюбленi квiти.

Це була iхня перша вiдверта розмова. До дрижакiв. А потiм були ще i ще… І, поки цi двое гаяли безмежно довгi вечори поблизу Пiвнiчного кола, тi розмови ставали все бiльш карколомними. Зокрема, згодом Іванич полюбив розповiдати про навики та вмiння офiцерiв-одинакiв СМЕРШу в рукопашному бою та використання особистоi зброi, а саме пiстолетiв та револьверiв пiд час пошуковоi дiяльностi. Іванич зазначав, хитро жмурячись, що автомати в тих були не в ходу – нiде було сховати пiд одягом, немов брудну совiсть.


* * *

У вiкнi на третьому поверсi готелю горiло свiтло. Михайло знав, що в будiвлi навпроти перебувае наразi тiльки вона, Фаiна Вiкторiвна, а значить, то вона досi не спить.

Інших гостей в готелi не було. З кiнця минулого року в них гостей на базi взагалi не було. А самi визначнi, високе начальство з iнспекцiею, тут квартирувалися ще наприкiнцi жовтня 1960 року. Тодi як раз тривали навчання «Корал» i iхня пiдводка двiчi успiшно здiйснила пострiл торпедою Т-5 з ядерною боеголовкою поблизу архiпелагу Нова Земля в Баренцевому морi.



Саме тодi тут з’явились товстопузi i пихатi столичнi штабнi з лискучими чорними портфелями. Щулились мерзлякувато вiд пронизливого далекосхiдного вiтру. Розслаблялись лише в клубi, в котрому з нагоди приiзду високого начальства щовечора крутили фiльми i влаштовували танцi, та в своему готелi. Тiеi осенi всi готельнi вiкна мерехтiли свiтлом люстр i торшерiв, а за фiранками iхнiх номерiв постiйно сновигали туди-сюди вальяжнi, немов набитi ватою iграшковi фiгури. Тодi за тими вiкнами можна було спостерiгати з ДОСа, немов за кiноекраном. Вiдслiдковувати iхнi пересування, робити висновки.

Михайло тодi напевне вже знав, що в одного з офiцерiв органiзацiйно-планового вiддiлу штабу Пiвнiчного флоту, прiзвище якого вже давно вивiтрилось з його голови, простатит – вiн щопiвгодини ходив до туалету, а потiм лягав в лiжко, вимикав свiтло i знову все повторювалось з лякаючою регулярнiстю приреченостi.

Інший, котрий вiдповiдав за контроль застосування спецзброi на пiдводних човнах, вiчно ходив туди-сюди i чухав свое чимале барильце. Регулярно пiдходив до холодильника i дiставав звiдти пляшку за пляшкою. Кап-три здогадувався, що то було пиво.

Інший, Рассохо Анатолiй Іванович, заступник керiвника iхнiх навчань, щопiвгодини вiд опiвночi пiдходив до свого вiкна, привiдчиняв щiльно зашторенi портьери, i тонкий дим цигарки починав витись в сизе, сiрiюче сходом сонця на горизонтi небо. Михайло Сергiйович знав, що вiн усю нiч пише документи, робить якiсь звiти. Працюе. І той знав, напевно вiдчував якимось шостим чуттям, що за ним спостерiгають. Однак, звiсно, командира п’ятоi БЧ не бачив, не мiг бачити, бо той дивився на його вiкно зi своеi нiчноi темряви з повнiстю вимкненим свiтлом. І якби не здатнiсть кап-три бачити в суцiльнiй темрявi, то, можна було б припустити, що вiн чогось не зауважуе. Однак, Михайло Сергiйович вмiв як помiчати все, так i аналiзувати.

Рассохо, на вiдмiну вiд iнших штабних, йому подобався. Перший замкомандуючого Пiвнiчним флотом був рiзким i напористим, мав рiвну поставу i був вiдомим фахiвцем з океанографii та гiдрографii. Рассохо не був пiдводником, але встиг покомандувати багатьма надводними кораблями i був вiдомим фахiвцем з корабельноi артилерii. А ще мав репутацiю нестандартного прихильника багатьох цiкавих флотських починань: якщо на флотi з’являлася якась нова i передова iдея, то зазвичай за нею стояв Рассохо. Вiн прославився тим, що органiзовував i керував проведенням перших морських караванiв через кригу, що закривала пiдходи до пiвнiчних володiнь СРСР, з Мурманська в Тихий океан. Такi каравани були надзвичайно ризикованою справою, i з появою атомних криголамiв Рассохо став першопрохiдцем в проводцi караванiв торгових суден i вiйськових кораблiв, включаючи пiдводнi човни, з Пiвнiчного флоту на Тихоокеанський. А ще вiн писав вiршi i навiть двiчi був лауреатом Державноi премii СРСР за своi книжки. «Цiкаво, а я б мiг присвятити Фаiнi вiрша?» – подумав «морський вовк», його думки наразi зводилися до одного – свого кохання, коли в дверi його квартири тихо постукали.

Михайло Сергiйович ненадовго вiдволiкся вiд об’екту своiх почуттiв. Іванич стояв в дверному отворi з тонкою сiрою текою в руках. «На Фаiну», – зрозумiв Михайло.

– Заходьте, Івановичу, – гречно запросив кап-три сонного помiчника коменданта.

– Нi. Давайте вже завтра ви менi поясните, навiщо вам здалась справа цiеi благонадiйноi i нiчим особливим не примiтноi журналiстки. Вона абсолютно надiйна, хiба ви не розумiете? Чи ця пiдозрiлiсть викликана особистим iнтересом?

– Ну ось ви й самi дали вiдповiдь на свое запитання, – пiдтвердив Михайло Сергiйович.

Іванич, котрий зазвичай не виказував емоцiй, злегка пiдняв брови, однак капiтан зауважив цей легкий порух.

– Не спостерiгав ранiше за тобою такоi гарячковостi. Взагалi такого… – Іванич не мiг пiдiбрати слово.

– Я й сам не спостерiгав за собою такого, – роздратовано вiд власних же емоцiй i тому сухо зауважив капiтан.

– Ладно, тримай, – Іванич тицьнув до рук кап-три тонку сiру картонну теку. – Сам був колись таким. Ще з першою дружиною…

– Щиро дякую. Там же нема нiчого такого?..

– Абсолютна нецiкава бiографiя, – запевнив помiчник коменданта i втомлено знизав плечима. – Та й вона старша за тебе на два роки. Це так, для загальноi iнформацii.

– Бувае, – усмiхнувся капiтан i хотiв додати: – А твоiй дружинi скiльки рокiв? – Однак вчасно прикусив язика.

– Що ж, ну якщо так… – сонний Іванич знову знизав плечима i повернувся до виходу. Потiм таки не витримав: – Не, ти серйозно? Аж настiльки?

– До баротравм.


* * *

Михайло розпрощався з товаришем, потiм сiв на диванi i з хвилюванням почав роздивлятись чорно-бiлу свiтлину журналiстки, котру було зроблено на пропуск до бази. Їi портрет. З того на капiтана в упор дивились добрi променистi очi, а впертi вилицi i трохи набурмосенi брови вказували на надiйнiсть i чеснiсть. «Я буду захищати тебе», – раптом промайнуло в головi Михайла i вiн вперто стис зi щелепи. Потiм розкрив сiрий папiрець, помережаний друкарським чорнилом.

Дата народження – 5 липня 1922 року. Киiв. Закiнчила киiвський унiверситет iменi Шевченка екстерном в 1950 роцi. «Чому так пiзно? А, ну да… Вiйна…» Нiколи не була одружена. «Хм, нiколи?..» Батьки померли. Живе з котом. Статтi… Багато статей. «Купаеться в роботi i нею ж закусуе на десерт. Будемо ламати згубнi звички», – рiшуче подумав кап-три. Не палить, не п’е. За кордон не виiжджала. «Сухо, коротко, по дiлу. Менi пiдходить, – констатував кап-три. – То значить, кажеш, з чоловiком по телефону будеш теревенити всю нiч, моя дiвчинко?». Михайло пiдiйшов до вiкна i подивився на освiтлене готельне вiкно. В ньому на пiдвiконнi сидiла тонка поетична жiноча фiгура i заплетала собi косу, немов Альонушка з картини Васнецова в Третьяковцi.

Михайло гарячково потер вилицi: «Пiти до неi? Привiтати iз запiзненням, адже тиждень тому було Восьме березня. Точно! З цукерками i трав’яною настоянкою i зiзнатись, що я ii кохаю. Нi, з цукерками i коньяком. Який iдiот тащить коханiй трав’яну настоянку, вона ж не Іванич? Хоча нi… Я ж читав ОС[17 - ОС (скор.) – Особова справа.], вона не вживае. Та й як я отак завалюсь до неi зi своiми почуттями? Дурень. Повний телепень…»

Вiн ще кiлька разiв пройшовся туди-сюди по вiтальнi своеi квартири офiцерського ДОСу i вирiшив натомiсть пiти в кают-компанiю порадитись з жiнкою, котру до сьогоднi вважав своiм единим коханням на все життя.


* * *

Зазвичай тут грали в шахи. Ну, окрiм вечерь у вибiрковiй компанii офiцерiв i командирiв БЧ, звiсно. Михайло подумки сам до себе усмiхнувся. В кают-компанii вiн почувався так спокiйно, немов в батькiвськiй квартирi на Подолi, в котрiй не був ще з п’ятдесят дев’ятого. Власне, з того самого часу, як його прописку, згiдно в флотськими правилами, було змiнено на аналогiчну з пропискою iхньоi субмарини. Себто – Северодвiнськ.

Михайло подивився на круглу картину i довго роздивлявся палаючi в суцiльнiй темрявi пiвнiчноi ночi зорi i зiтхнув. На серцi було неспокiйно, але як же хороше!.. Вiн пiдiйшов впритул до свiтлини «Хресноi Матерi» i вперiщився очима в два бурштинових провалля очей померлоi дiвчини, котрi, взагалi-то, були зовсiм не карими, нi… Однак, такими видавались морському офiцеру. А ми ж завжди бачимо те, що хочемо бачити, еге ж?

За якийсь час непорушностi i дивовижностi цього моменту Михайлу здалось, що «Хресна Матiр» усмiхаеться тiльки йому i нiкому бiльше… Слiдкуе за ним своiми бурштиновими зiницями.

– Ти вибачиш мене, Таньо? Я закохався в живу жiнку з плотi i кровi. Думав: нiколи – i ось, на тобi…

– А як же я? – кокетливо пiдморгнула йому дочка головного конструктора зi свiтлини.

– А ти назавжди залишишся в моему серцi. Справдi…

Таня потягнулась так, що всi кiсточки хруснули в ii мертвому тiлi i легко зiйшла зi свiтлини. Доторкнулась напiвпрозорими тонкими пальцями рук до лампи, левiтуючи в повiтрi, а потiм обережно опустилась бiля капiтана, так i не торкаючись пальчиками босих нiг пiдлоги кают-компанii. Подiл ii крепдешиновоi сукнi кольору ранковоi зорi розвiвався, немов вiд легкого вiтерцю ii останньоi весни п’ятдесят дев’ятого, коли Танi не стало:

– От ви, чоловiки, всi такi, – продовжувала дражнитись дiвчина. – Наобiцяете сiм мiшкiв гречаноi вовни й прикусите язика.

– Таньо…

Дiвчина зiтхнула i враз посерйознiшала:

– Та я що? Я нiчого… Та й, Михайле Сергiйовичу, я ж вже мертва, i ваша обiцянка померти разом зi мною нездiйсненна… Потанцюете зi мною? – раптом весело проказала дiвчина i, не чекаючи його вiдповiдi, взяла офiцера в своi мiцнi потойбiчнi обiйми, i вони разом закружляли в вальсi по лiнолеуму кают-компанii, допоки зорi за iлюмiнатором картини почали розгоратися чимдуж з посиленням темряви цiеi ночi.

Пройшло досить багато часу, допоки Михайло Сергiйович, обiймаючи невидиму Таню, вправно кружляв сам по собi по пiдлозi кают-компанii. Вальс зi чотирьохамперного[18 - На пiдводних човнах задля запобiгання загоряння електромережi використовувались непотужнi прилади.] електрофона з алюмiнiевим шильдиком номер Р3–4ОМ грав одну й ту саму платiвку безлiч разiв. Потiм, нарештi, музика сама собою стихла. Таня гречно отряхнула подiл своеi сукнi, в котрiй ii поховали спекотного липневого мiсяця три роки тому, i вiдсторонилась вiд моряка.

– Дякую за танок, офiцере. Ви – жива людина. Прекрасна, однак жива, бридка менi… Зi своею кров’ю i лiмфою всерединi тiла. – І офiра зiщулилась, немов iй було гидко з ним не те що танцювати, а навiть розмову вести. – А в нашiй ситуацii це непереборна обставина. Бо, позаяк, я тепер вiддаю перевагу безкровним крилатим створiнням. Тому, на превеликий жаль, я змушена Вам вiдмовити стати Вашою дружиною.

І «Хресна Матiр» знову залетiла до фотокартки i зайняла на нiй свое мiсце. Потiм пiдморгнула зi стiни Михайлу:

– Але ви чуйна, хороша, хоча i волога людина. І все у вас з Фаiною буде гаразд. Я постараюсь все органiзувати якнайкращим чином. Я Вам обiцяю.

– Он як… – усмiхнувся Михайло. – То Ви менi наказуете завертати назад голоблi?

– Ну, виходить, що так, – пирснула вiд смiху офiра.

«Принаймнi на сьогоднi. На жаль, не впевнена, що надовго…» – потiм подумала Таня, але цiеi думки вирiшила командиру п’ятоi БЧ в голову не вкладати, як зробила зi своiми попереднiми. І Таня знову стала непорушною дiвчиною зi свiтлини, дочкою старшого конструктора Б-130 iз застиглою назавжди посмiшкою на незайманих дiвочих вустах.

Михайло ще довго дивився на свiтлину «Хресноi Матерi» в надii ще щось почути вiд неi, однак вона мовчала.

За якийсь час кап-три зiтхнув i знову перевiв погляд до картини в круглiй рамцi, що емiтувала iлюмiнатор, з биркою номер 1201–59 в лiвому кутку. Йому подумалось, що номеру немае на цьому кораблi, тiльки його душа, i то не певно.

Чоловiк сподiвався на картинi побачити як завжди сяючi зорi над водами Бiлого моря. Однак на нiй, немов в справжньому iлюмiнаторi, вже ряснiла заграва ранковоi зорi кольору тонких рожевих пелюсток сакури на водi предковiчного свiтового океану i заразом – Танiноi сукнi. Михайлу навiть здалось, вiн бачить русалочий хвiст, що зникае в темнiй водi, немов на кiноекранi. Все жило, рухалось навколо нього. Все те, що ранiше було мертвою непорушною матерiею зi своiм порядковим номером, оживало i показувало моряку свое ество… Починався шiстнадцятий березневий день тисяча дев’ятсот шiстдесят другого року.

За сто дев’яносто дев’ять дiб iхнiй пiдводний човен в складi 20-оi ескадри пiдводних човнiв Пiвнiчного флоту мав пройти з Баренцева в Саргасове море i назад.

Ядернi боеголовки були випробуванi. Човен бездоганно укомплектований i надiйний, немов фортеця, форпост, останнiй, найважливiший редут невидимоi казковоi краiни… Лишень проблема з вентиляцiею i теплообмiном. Адже цi пiдводнi човни конструювали для холоду i мороку пiвнiчних водних потокiв. Однак хто зважатиме на такi дрiбницi, як сорокап’ятиградусна спека всерединi субмарин пiд час iхньоi зустрiчi з теплою течiею Гольфстрiм?

Я до чого веду, шановнi… Цифри… Шильдики… Пронумерованi артефакти. Тi завжди замiняли в СРСР людський фактор.




Роздiл п’ятий

Енергiя припливiв i вiдпливiв








Фаiна

«Ну ось тобi й сорок, моя дiвчинко», – проказала Фаiна Вiкторiвна до свого зображення в дзеркалi старезного батькiвського трюмо, котре чудом зберiглося пiд час вiйни i тепер стояло в ii спальнi. Жiнка з сумом подивилась на свое вiдображення в дзеркалi, хоча воно нiяк не вказувало на вагомий ювiлей, а главред газети, так той взагалi сьогоднi набивався до неi додому пiсля iмпровiзованого святкування в iхнiй редакцii. Так би мовити, продовжити святкування в iнтимнiй атмосферi. Фаiна це згадала i лише знизала плечима: випадкових чоловiкiв в свое життя вона не допускала, а iй всi здавались такими – вона була вкрай обережною i пiдозрiливою. Потiм, вже сорокарiчна, журналiстка чокнулась зi своiм вiдображенням советським шампанським, що парувало бульбашками в новенькому чехословацькому кришталi, немов окрiп в каструлi, i примхливо почала здирати нафарбованим гострим нiгтиком золотаву етикетку зi щойно подарованого iй бокалу. Той не витримав такоi наруги над собою i видряпався з ii рук на волю. До гострих кришталевих уламкiв вiдразу ж прибiг ii кiт i почав лизати з подертого, загрубiлого паркету залишки шампанського. Фаiна не скрикнула, нi… i навiть свою кицю не почала вiдганяти. Вона знову байдуже знизала плечима, дiстала з картонного ящика iще один бокал i налила в нього шампанське. Потiм знiчев’я перерахувала своi наявнi активи: «Один, два, три… дев’ять. Тьху ти! Не може бути непарне число в гарнiтурi. Так, ну звiсно, вiсiм бокалiв. Себто вже сiм». Потiм випила залпом той паруючий крижаний окрiп i тихо прошипiла зi злiстю, з неймовiрною волею, нiби заговорювала коня вiд падiння перед битвою: «Та бийтеся, друзi моi, бийтеся скiльки влiзе. На щастя! Хочу, аби всi-всi сьогоднi полягли смертю хоробрих!» – i Фаiна Вiкторiвна замахнулась з усiеi сили тонким зап’ястком i розбила об паркет своеi спальнi другий бокал зi свого щойно подарованого, такого дорогоцiнного заморського гарнiтуру. Кiт з переляком нявкнув i втiк. А Фаiна, натомiсть, нiби набуваючи якихось магiчних, непереможних властивостей, голосно засмiялась i вперiщилась невидимим поглядом у вiкно. На небосхил поступово, немов старезна прима театру, котру вже давно здолала подагра, залазив жовто-гарячий, вагiтний мiсяць. «Ось-ось мае розродитися… – чомусь подумала Фаiна, потiм вiдразу ж поставила саму себе пiд сумнiв, як вмiла тiльки вона: – Хто сказав? Адже Мiсяць чоловiчого роду. А чому чоловiки не народжують?». Їi вечiрне безумство раптом перервав настирний дзвiнок в дверi. Подзвонили раз, i у Фаiни з котом разом взятих пiднялись вуха, а потiм вiдразу ж – вдруге. «Це вiн. Жодних сумнiвiв, – пронеслось блискавкою в ii головi, i серце закалатало так, що пiдкосились ноги. – Боже!.. Приiхав. Вiдпросився вiд усiх, втiк зi свого пiдводного човна, зробив неможливе, аби в цей день бути поруч…».


Я

Ну звiсно… Хто ж це ще мiг бути, як не ii кап-три? Їi капiтан? Їi Пролiсок, як вона його називае наодинцi, коли нiхто не бачить iх i не чуе, i вона бере його скронi до своiх долонь i безкiнечно довго, не вiдводячи погляду, дивиться в його очi. Бо його очi – це водночас i ii очi також. Бо неможливо пояснити i висловити словами, що коiться зi старою (як вона сама про себе подумки говорить) Фаiною пiсля того доленосного iнтерв’ю в Северодвiнську трьохмiсячноi давнини… А якщо бути точним, шановнi, вiдтодi минуло рiвно три мiсяцi, два тижнi й сiм дiб. Не забувайте – система рахуе. Кожний шильдик…

Але не будемо вiдволiкатися, любi, давайте вiдчуемо i поринемо туди, вглиб, до баротравм Михайла Сергiйовича i вiдьминського божевiлля корiнноi киянки Фаiни Вiкторiвни. Адже це так прекрасно… i, безперечно, бiльш чуттево, бiльш лiтературно, бiльш людяно, анiж рахувати шильдики. Електрофон – один. Свiтлина хресноi – два. Кап – три. Фаiнi – сорок. Вже сорок… Але ж якi сороковини ii життя казковi, оптимiстичнi, чудеснi… Яка файна тризна у Фаiни з ii недолугими бокалами з чеського… нi, чехословацького кришталю.

Вiн тодi так i не прийшов до ii готельного номеру. Вона щось вiдчувала, однак, змовчала i навiть наступного дня в офiцерському буфетi на його пропозицiю роздiлити з ним тiстечко i чорний-пречорний чай – вiдмовилася. Так само Фаiна вiдмовилася вiд танку з ним в офiцерському клубi, хоча Михайло Сергiйович прекрасно танцював пiсля ленiнградськоi вечiрньоi школи танцiв при будинку офiцерiв ще з 1941 року i ну дуже хотiв продемонструвати iй це свое вмiння. Був лише один вечiр помiж ними, коли вони залишились наодинцi. Нiчого не вiдбувалось вкрай iнтимного, якщо не брати до уваги дуже вiдверту розмову i тi ii долонi на його скронях… Однак. Фаiна Вiкторiвна не звикла впускати в свое життя стороннiх. Вона завжди встигала втекти до того моменту, коли все ставало аж занадто серйозно. Та й що може бути такого аж вкрай серйозного мiж сорокарiчною дивачкою i здичавiлим одинаком, «морським вовком»? І цього разу Фаiна собi не зрадила i вчинила так само, як завжди бувало в подiбних ситуацiях: поспiхом зiбралася i виселилася з готелю при вiйськово-морськiй базi, навiть не попрощавшись зi своiм капiтаном.

Однак, Михайло Сергiйович був не з тих, що вiдступають, i зателефонував на ii киiвський номер вiдразу ж по тому, як журналiстка повернулася до Киева.

– Вiтаю, Фаiно.

– Це ви..?

– Менi приемно, що ви пiзнали мiй голос…

А потiм почався перiод довгого осадного положення… Котрий тривав вже ось як без малого три мiсяцi i два тижнi… Три лiщини для Попелюшки. Рiвно три горiшка. Перший був ii народження, другий – те доленосне iнтерв’ю з Михайлом. Чи буде третiй?..


* * *

Тож Фаiна в тонкому пеньюарi мчить вiдчиняти дверi i, немов та горлиця, заламуе своi тонкi зап’ястки на ходу. З вiкна iй свiтить вагiтний мiсяць i байдуже, що вiн не розродиться.

За дверима стояла старенька сусiдка з однокiмнатноi квартирки навпроти з домашнiм наполеоном в тремтячих, поцяткованих пiгментними плямами натруджених руках. Фаiна вимучила посмiшку на своему обличчi, ледь стримуючи сльози: «Дякую, Іраiдо Леонтiевно. Дуже приемно… Зайдете до мене на чай? Нi? Вже пiзно? Тодi завтра, гаразд?» А коли зачинила за тiею дверi, таки розплакалася: «Яка я дурепа… Ну ось навiщо? Навiщо зараз менi чекати на того, хто просто вбивае своi самотнi темнi вечори на краю землi розмовами зi мною?.. Нiчого не можливо, а те що можливо, ось воно, Фаiно, перед тобою». І жiнка взяла черговий бокал з картонноi коробки, наповнила його по вiнця смертельно льодяним шипучим окропом з морозилки, своiм персональним трунком того вечора, i випила залпом. І так само третiй полетiв на паркет i з дзенькотом розбився. Кiт, вже здогадуючись, чим закiнчиться знайомство з черговим новеньким бокалом, навiть не вилiз з-пiд лiжка, лише нявкнув, нiби констатуючи дii хазяйки. Не схвалюючи i не засуджуючи. Просто нагадуючи про себе.

Фаiна зняла з себе тонкий пеньюар з довгими мереживними рукавами – новинку киiвського будинку моделей i голою сiла за мамине трюмо на маленьку табуретку. Звiльнила вiд шпильок, а потiм розплела своi довгi, помережанi легкою сивиною, коси. Розпустила хвилясте волосся i спостерiгала, як воно ворушиться на тiлi вiд ii подиху, немов змii повзають по грудях. Довго сидiла i дивилась на себе в дзеркало. Високi впертi скули, двi вуглини очей, тонкi, вольовi вуста. Хотiла було дiстати ще один бокал з подарунковоi коробки, однак тут все ж таки нагодився ii кiт з-пiд лiжка i почав муркотiти, заплiтаючи своею невидимою силою ii литки, немов просив цього не робити. Фаiна погладила сiру м’яку шерсть його хвоста: «Добре, котику, не буду бiльше бити посуд. Обiцяю…». Потiм витерла сльози зi щiк i поставила лiктi на трюмо, впритул наблизившись до свого зображення в дзеркалi: «Я, кiт i мiсяць в повенi. Ось така, значить, компанiя в мене на мое сорокарiччя..?». Потiм, нiби пiдкоряючись якимось невiдомим ранiше iй бажанням, дiстала з шухляди ножицi i почала коротко обрiзати своiх чорних змiй. Пасма одне за одним падали на кота, i той злякано нявкнув i знову прошмигнув пiд лiжко.


Пiдготовка

Всерединi лiта, коли високе начальство в кабiнетах з червоного дерева i вождями в позолочених рамках на стiнах вже розробляло плани щодо залучення радянських сил та засобiв на iншому континентi свiту i в усю готувалось до цих дiй, навчання, перевiрки та iншi приготування на Б-130 почастiшали.

І ось, якраз в нiч з четвертого на п’яте липня, коли Фаiнi Вiкторiвнi ось-ось мало стукнути сорок, на субмаринi Пiвнiчного флоту раптово почалися навчання. В 4:32 ранку Михайла Сергiйовича розбудив захеканий посильний i рiвно о 5:10 кап-три вiдмiчав вахтовий, як офiцера, що прибув на пiдводний човен.

Коли розпочалася навчальна бойова тривога, вони вийшли в Бiле море i дрейфували в районi очiкування поблизу Чорного мису.

Михайлу нiколи було присiсти за гарячковим контролем життедiяльностi всiх агрегатiв iхньоi субмарини. А думки всi були звiсно не про це. Нарештi, пiзно ввечерi п’ятого липня, пiсля вечерi з вищими офiцерами в кают-компанii, вiн пiдсiв до командира другоi БЧ, у котрого дружина працювала в Союзпечатi мiста Северодвiнськ (себто в тiй самiй структурi, де й Фаiна) i непомiтно прошепотiв: «Що з моiм проханням? Встигли?». «Сергiйовичу, якi квiти? У нас на носi по всiм чуткам мае щось таке початись, що аж думати страшно…» – набрав повнi груди повiтря i на одному диханнi видихнув Володимир Дмитрович. «Так що, вийшло чи нi?» – прижмуривши очi, сухо запитав кап-три, котрий у душi вже розумiв, до чого хилить його побратим, i починав дуже злитися. «Нi, – зiзнався Дмитрович. – Думав вранцi попросити жiнку… Бач як виходить. Тепер навiть сам не знаю, коли ii побачу. Така доля флотська».

Раптово прозвучав сигнал про занурення. І всi п’ятнадцять офiцерiв, як один, синхронно встали, немов пловцi аналогiчноi спортивноi дисциплiни, i дуже швидко почали залишати кают-компанiю, аби розiйтись по своiм вiдсiкам. Таня почула по гучномовцю:

– По мiсцях стояти, до занурення готовсь!

– Перший вiдсiк до занурення готов!

– Четвертий вiдсiк до занурення готов!..

– Задраяти верхнiй рубочний люк! – зкомандував Шумков i вiдразу почув у вiдповiдь:

– Верхнiй рубочний задраяно, зауважень немае.

– Занурення 40 метрiв, з деферентом 5 градусiв на нiс.

– Є погрузитися 40 метрiв з деферентом 5 градусiв на нiс, – вiдповiв лоцман i за п’ять хвилин доповiв по завершенню занурення: – Є глибина 40 метрiв деферент 0 градусiв.

– Оглянути вiдсiки! – скомандував капiтан.

– Другий вiдсiк зауважень немае.

– Третiй вiдсiк зауважень немае…

– Акустик! Прослухати горизонт.

– Прийняв прослухати горизонт! – вiдказав молодий випускник музичного училища, котрий нещодавно потрапив на корабель i вiдразу ж нагодився зi своiм iдеальним слухом. – По пеленгу 115 градусiв шум гвинтiв бойового надводного корабля!

Було дано команду початку навчальноi бойовоi тривоги. Їхня субмарина лягла на курс i попрямувала на перехоплення цiлi.

Приблизно за двадцять хвилин вони наздогнали свою навчальну цiль, повнiстю стали на iхнiй курс i були готовi торпедувати. Завдання було виконане. Незабаром надiйшла команда «Вiдбiй» i на Б-130 стало тихо…


* * *

В кают-компанii пiд час всiеi цiеi незрозумiлоi iй органiзованоi навчальноi тривоги залишилась лише Таня – «Хресна Матiр» субмарини. Дiвчина обережно потягнулася в фотокартцi, пiсля того як переконалася, що ii нiхто не бачить. Потiм трохи висунулась з рамки i подивилась на картину в формi iлюмiнатора, де було зображено iхнi човни в нiчних водах океану, i хитро пiдморгнула зорi:

– Нi, ну ти бачиш? Вона таки зробила це, повинуючись невидимiй силi. Тiльки-но. Довго заливалась шампанським, била бокали, а потiм, повинуючись невидимим силам, зробила те едине божевiльне, що врятуе його. І нас разом взятих. Води ж прийняли ii жертву?

– Аякже. Зачот, – по-дiловому вiдказала Хреснiй Матерi найяскравiша зоря.

– І де вони? Ходять?

– Та де…! Такi довгi i цупкi, ледь не стриножили лопатi основного гвинта та валовоi лiнii i нас не потопили. Мае сильну енергетику в собi. Зараз, стривай.

За цими словами зоря зникла з небосхилу на картинi i пiрнула в темнi води. Таня з цiкавiстю спостерiгала, як ii яскраве свiтло пiдсвiчуе днище iхньоi субмарини. Потiм ранкова зоря виринула з якимось невагомим мокрим клубком i перелетiла до Хресноi в свiтлину:

– На, тримай. Заплети iх в коси i нехай будуть у тебе. Це наш оберiг вiднинi. Заховаеш?

– Звiсно, – з радiстю проказала Таня i почала обережно сплiтати в двi тугi коси чорних, ледь помережаних сивиною змiй.


«Як завжди…»

Поки Фаiна обрiзала своi довгi коси i цим самим рятувала свого Пролiска, поки вiн, себто кап-три Михайло Сергiйович, переживав за квiти, котрi так i не потрапили до рук його коханоi в день ii ювiлею, на iншому кiнцi свiту, але в усе тiй же неосяжнiй нi серцем, нi розумом краiнi Рад… Бiля вiкна, на своiй Нiколiнiй Горi, стояла жiнка. Так, i вона також своею поетичною натурою вiдчувала ту енергiю припливiв i вiдпливiв. Ту саму, що керувала дiями Фаiни, допоки вона вiдтинала собi волосся, вiдхрещувалась вiд своiх змiй, що були з нею iз самого дитинства. Ту саму, що примушувала Михайла Сергiйовича безповоротно вирiшувати питання з букетом Фаiнi, допоки його пiдводний човен, згiдно бойовiй тривозi, пеленгував корабель-супротивник…

Однак, ця п’ятидесятидев’ятирiчна панянка, вже не тiшила себе думкою про можливiсть нового щастя. Вона була занадто мудрою для цього. Та й дiти…

А ось у чоловiка цiеi жiнки, що був на десять рокiв молодшим за неi, була нова коханка. Наталя Петрiвна це вiдчувала нутром безпомилково, стовiдсотково. Чи вона переживала? Нi. Вона вже звикла. Сергiй Володимирович не шукав собi нового кохання. Натомiсть вiн шукав пригод на свою дупу. І тi коханки, бiльшого i меншого калiбру (але, зазвичай, меншого, бо на Михалкова, позаяк i автора державного гiмну, що було ледь не единою його заслугою, жiнки з великоi лiтери не велися), з’являлись постiйно. Сергiй Володимирович вiдверто нудився. Нудився на Нiколiнiй Горi, де не iснувало всiеi тiеi, такоi принадноi для нього мiшури столицi. Нудився з жiнкою, котра волiла жити в селi, ростити на своiх грядках рiзну городину i навiть самотужки випiкати хлiб, не те що ткати постiльну бiлизну… Нудився з непростою, неоднозначною жiнкою, котра пiсля порання на городi пила шампанське, а йому б горiлку i пiснi угарнi, п’янi, i щоб груди чиiсь великi (а головне – молодi, пружнi) мацати, нюхати чийсь плебейський пiт, ледь прикритий «Красной Москвой»[19 - Знаменитi в радянськi часи жiночi парфуми, котрi в 1958 р. було навiть вiдзначено призом на Всесвiтнiй виставцi в Брюсселi.], як дешевою вуалькою, зривати з нових тiлес труси i дешевi хабешнi колготи… Вiн саме такого хотiв i жадав. Головне, аби потiм повертатись в такий пригожий та iнтелiгентський затишний дiм. Повнiстю зiтканий по атомах, по молекулах нею, Наталею Петрiвною. Повертатися до неi, дружини-iнтелiгентки, полiглотки, поетеси i просто красунi, котру вiн ненавидiв i поважав водночас. До тiеi, що народила йому двох синiв i тi вже виросли. А тепер що ж… Безповоротнiсть часу. Та й ранiше, якщо вiдразу чогось не було, то тепер й поготiв… нiчого не буде. І Кончаловська знала це.

Наталя Петрiвна, загадково всмiхаючись, дивилась на великого, жовтого, немов вагiтного, мiсяця. Нi, в неi, як у Фаiни, не виникало запитання, чи мiсяць може бути аж таким вагiтним у своiй повнi. Бо Наталя Петрiвна росла в середовищi давньогрецьких мiфiв, французькоi лiтератури i батькiвськоi художницькоi мiстики. Бо Наталя Петрiвна була лабiльною i трансформацiйною завжди i повсякчас i не задавала собi дурних запитань, на котрi не могла, або не хотiла знати вiдповiдi… Так тривало дуже довго. Майже цiлу вiчнiсть. Ця гра в пiддавання i прийняття, що завжди закiнчувалася неприйняттям. Цiлковитим i повним нерозумiнням. Непорозумiння в квадратi, в кубi – ось на що перетворився з часом ii шлюб. Але вона стоiчно цього не помiчала. Не задавала собi дурних запитань.

Тож, Наталя Петрiвна просто дивилась на того мiсяця i творила свiй черговий шедевр. Свiй вiрш. Який, звiсна рiч, треба стишити, стриножити… не зробити анi популярним, анi вагомим. Бо всi лаври мають бути у нього, ii чоловiка, вiдомого державного дiяча, публiчноi особистостi i на сам кiнець – вiдомого дитячого письменника, Сергiя Володимировича Михалкова.

При дороге ивы, ивушки стояли.
То сплетали косы, то их расплетали.
Кланялися ветрам вслед лозою тонкой.
Предлагали отдых путнику с котомкой.
С двух сторон дорогу обступили ивы —
Как родные сестры все они красивы.
На сестер одна лишь только не похожа,
Словно на колени встав перед прохожим.
Молодая ива скрючена, горбата,
Разметала ветви в стороны куда-то
– Молодая ива, что ж это с тобою?
Почему не смотришь в небо голубое?
Кто повинен, ива, в том, что ты горбата? —
И сказала ива: «Малые ребята,
Малые ребята в праздник с песней звонкой,
До земли пригнули стан мой, ствол мой тонкий.
Если бы помог мне кто-нибудь в ту пору
И под ствол поставил добрую опору —
Не была б калекой и росла на славу,
И глядела б в небо, а не вниз в канаву»[20 - Романс «При дорозi», котрий увiйшов до художнього фiльму «Дворянське гнiздо» А. Кончаловського.].

Дописавши, вона втомлено i трохи зневажливо, майже iронiчно, поклала на стiл олiвець i, навiть не поглянувши на написане, пiшла до сiмейного вогнища. Роботи, як завжди, в неi вистачало.

Нещодавно Наталя Петрiвна повернулась з Академмiстечка. Там вона спiвала пiсень Едiт Пiаф i захоплено декламувала ii вiршi. Жила. Існувала. А втiм, все як завжди… А потiм всi грошi, зiбранi за концерт, передала в Фонд Миру. Їi чоловiк, Сергiй Володимирович, як завжди був не дуже радий поверненню дружини. Хорохорився, усмiхався награно, але нудився, зiтхав i ледь стримував свое роздратування. «Нова коханка, – подумки констатувала Наталя Петрiвна. – Все як завжди…». І за сим iй стало навiть шкода. Шкода його, такого нещасного, невдоволеного. Але не себе. Бо напровеснi вже треба було висаджувати петрушку i редиску. Та й вулик потребував особливого нагляду. Життя тривало.

Наталi Петрiвнi ще вдавалось себе примусити функцiонувати мiж Москвою i Нiколiною Горою. Ще вести свiтське життя. Статус вимагав. Статус Михалкова. Хоча вона знала, ще кiлька рокiв – i нiхто i нiщо не втримае ii в задушливих обiймах Бiлокам’яноi. Їi, онучку спадкового донського козака, що звикла до сибiрських просторiв. Їi, вiльну зсередини… Та й сини. Сини вже стали дорослими i ii не потребують як ранiше…


* * *

Двадцятидев’ятирiчний Андрон з лiта шiстдесят першого вдома бував лише наiздами. Активно велися зйомки «Іванового дитинства», сценарiй котрого написав разом з братом. Увесь час пропадав зi знiмальною групою. А коли й приiжджав обiйняти матiр, то всi iхнi розмови велися про цей фiльм. Тому Кончаловська вже знала, що романтична поiздка Андрона з Ай-Петрi до Ялти з першою дружиною Іриною, коли у вантажiвки вiдмовили гальма, однак закоханi навiть цього не помiтили, любуючись в кузовi, увiйшла до цього фiльму. І та сцена з хлопчиком i дiвчинкою в кузовi, вщент наповненому яблуками, – то його оммаж першому коханню i вже колишнiй дружинi… Хiба що без вiдмови гальм, як то вийшло мiж вiсiмнадцятирiчним студентом ВГІКу Андроном i ще бiльш юною балериною. Що ж… Вони залишились друзями. Ірина навiть разом з ним знялась в «Івановому дитинствi». А вiдтак, хоча через Андрона i не стала примою балету, увiйшла в iсторiю зафiльмованою матiр’ю юного розвiдника Івана Бондарева.

З Іриною в Наталi чудовi стосунки. Вона завжди пiдтримувала i пiдтримуватиме синiв. І будь-яке iхне рiшення знаходить вiдгук в ii материнському серцi, як i мае бути.

І саме з матiр’ю, а не Михалковим, Андрон на кухнi iхнього будинку на Нiколiнiй Горi однiеi лiтньоi ночi радився щодо цього фiльму.

– Мамо, я не знаю, чи це взагалi гарна iдея, братися за цей недоробок пiсля директиви гендиректора «Мосфiльму». Вiн там так i зазначив, ii в кулуарах цитують на пам’ять, як вирок: «Всi подальшi роботи по фiльму припинити в зв’язку з тим, що матерiали, вiдзнятi в експедицii, визнано незадовiльними, а iхне подальше використання неможливим». Абалов[21 - Е. Абалов – режисер «Мосфiльму», котрий працював над цим фiльмом до Кончаловського.] ходить по коридорам студii, як побитий собака. Його усунено з усiх проектiв. А мене тепер, як пiдставного, кинули на цей сценарiй. Це ж перший мiй фiльм!.. А я ж не зможу… ну, не зможу в угоду лiнii партii зробити оптимiстичний фiнал. Я так само буду гнути лiнiю…

– Андроне, – перебила сина Кончаловська. – роби так фiльм, як тобi пiдказуе серце. Не зважай. Якщо i твiй зарiжуть – не бiда. Головне – нiколи не зраджуй собi, своему серцю.

– Це не про мене, – пiдтвердив молодий режисер.

– Отож. А батько пiдключиться якщо що, – хитро посмiхнулась мама. – Тобi ще пирога покласти? Гарний вдався з рiпчастою ялтинською… М’ясо таке солоденьке… Тобi подобаеться, синку?

– Мамо… Твоi пироги з печi – то витвiр мистецтва! Куди так гравюрам Дюрера до них! – Андрон смачно вкусив паруюче тiсто м’ясного маминого шедевру i вiд задоволення примружився. – О, до речi, я iх хочу використати в фiльмi.

– Моi пироги? – не зрозумiла тодi Кончаловська.

– Та не. Гравюри Дюрера. Як протиставлення фашизму i невiгластва i величноi старогерманськоi культури. Розумiеш? Адже не можна нiвелювати того факту, що Германiя – це не лише нацизм.

– В такому разi тобi точно знадобиться допомога батька, – розсмiялась Кончаловська. – Бо зарублять, синку, тебе, як i твого попередника.

– Нi, ну чому? – не здавався Андрон. – Адже Папава написав сценарiй з оптимiстичним фiналом. В дусi часу.

– В угоду лiнii… – пiдморгнула мама.

– Ага. Адже якщо в повiстi Боголюбова Іван гине, то в новому сценарii лейтенант Гальцев, той, до котрого привели Івана пiсля затримання радянськими солдатами, вже пiсля вiйни випадково зустрiчае того в поiздi з вагiтною дружиною i урочисто виголошуе: «Нехай буде благословенний мир!». І весь цей оптимiзм Боголюбов, що по своiй же повiстi переписав сценарiй i повернув все назад, як було, рубае пiд кiнець. Ти чула цю iсторiю?

– Синку… Я не обiзнана з вашою режисерською кухнею аж так детально. Бiльше тямлю в своiй, – усмiхнулась i стенула плечима Кончаловська. – Тобi ще пирога?

– Так, звiсно. Я можу i весь його з’iсти! І зараз розповiм тобi про режисерську кухню, аби ти все-все знала, мамо… – Андрон вiдтяв чималий кусень маминого пирога, смачно пережував м’ясо, витер серветкою вуста i почав розповiдати. – Так ось, Володя Богомолов в п’ятдесят сьомому пише свою повiсть «Іван» про юного розвiдника. Та набувае неабиякого резонансу. Їi перекладають багатьма мовами. І все б нiчого, лише фiнал драматичний, та й сама повiсть… М’яко кажучи не прославляе радянськi вiйська в перiод перших двох рокiв, а викривае, як все було. Повне фiаско нашоi армii. Приблизно в той же час кiнодраматург Папава береться переробити повiсть i зробити з неi цукерку. Героiня Орловоi в «Зустрiчi на Ельбi» нервово курить сигарети, порiвняно з життестверджуючою долею юного розвiдника Івана. Хепi-енд. Однак невдовзi в «Комсомольськiй правдi» була опублiкована стаття про юних розвiдникiв, якi допомагали армii на Днiпрi в 1941 роцi. Вона закiнчувалася словами: «Вiдгукнiться, юнi героi!». Богомолов, сам колишнiй розвiдник, зателефонував до редакцii газети i дiзнався, що нiхто не вiдгукнувся: всi загинули. Тодi за його участю був написаний новий варiант сценарiю з оригiнальним кiнцем. Себто – смертю Івана. Сценарiй нiби переписали згiдно початковому задуму автора. Власне, як я кажу, сам Боголюбов його i написав. А ось Абалова зарубили… А чому тодi не сценарiй? Я не розумiю, навiщо було витрачати державнi кошти. Ти уявляеш, якi затрати по вiдзнятим попередньо матерiалам було списано до збиткiв?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65397531) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Г. Горицька. Життя в рожевому.




2


3-те науково-випробувальне управлiння ГК НДІ ВПС (в/ч 36851) – служба льотних випробувань авiацiйних комплексiв протичовновоi оборони. Розташоване в м. Феодосiя. Базувався на фондах вiйськових об’ектiв аеродромiв Кiровське, Багерова, полiгонiв Чауда, Апук, Меганом. Основна база – в Приморському. Наразi входить до складу ГЛІЦ (абр., рос.) – 929-й Державний льотно-випробувальний центр Мiнiстерства оборони РФ iменi В. П. Чкалова, 929 ГЛІЦ ВПС) – авiацiйна науково-дослiдна установа. Основна установа ВПС, в якiй перед надходженням на озброення проходять випробування вiйськова авiацiйна технiка та засоби авiацiйного озброення. Реорганiзацiя почалася 1960 р., коли на базi ГК НДІ ВПС (Чкаловська), 6 ДНДІ ВПС (Володимирiвка), Повiтроплавального науково-випробувального центру (Власюк), 8-го льотно-випробувального центру морськоi авiацii (Феодосiя) був створений единий Державний Червонопрапорний науково-випробувальний iнститут ВПС – ГК НДІ ВПС. Основна база iнституту i його управлiння розмiщувалися в Ахтубiнську бiля станцii Володимирiвка. Там само розташовувалися 4 науково-випробувальних управлiння ГК НДІ ВПС: випробувань комплексiв перехоплення, фронтовоi авiацii i лiтакiв ближньоi розвiдки (1-ше), авiацii далекоi дii, засобiв ураження i засобiв телекомунiкацii лiтаковоi розвiдки (2-ге), крилатих ракет класу «земля-земля» (8-ме), трасових випробувань i вимiрювань (9-те), а також 2 дослiдних авiаполки (далеких бомбардувальникiв i змiшаних). Начальником ГК НДІ ВПС в 1961 р. було призначено генерала М. С. Фiногенова.




3


Сучасна вул. Прорiзна.




4


Пiсня «Moonglow».




5


Сучасна вул. Лютеранська.




6


Сучасна вул. Шовковична.




7


Дейтеранопiя характерна для 1 % людей. Це форма частковоi кольоровоi слiпоти (рiзновид дальтонiзму), що характеризуеться зниженою чутливiстю до деяких кольорiв, в основному зелених вiдтiнкiв.




8


БЧ («бече») – поняття з основ корабельноi органiзацii, поряд зi службою, основний органiзацiйний пiдроздiл екiпажу кораблiв радянського вiйськово-морського флоту, у вiданнi якого зосередженi бойовi i технiчнi засоби з певного виду озброення або обладнання, призначенi для виконання певних завдань в бою або повсякденному життi. БЧ-1 – штурманська; БЧ-2 – ракетна, або ракетно-артилерiйська, або артилерiйська (в залежностi вiд складу озброення корабля); БЧ-3 – мiнно-торпедна; БЧ-4 – зв’язку; БЧ-5 – електромеханiчна; БЧ-6 – авiацiйна; БЧ-7 – радiотехнiчна (управлiння).




9


Командир легендарного пiдводного човна «Б-130», котрий приймав участь в Карибськiй кризi.




10


Великомасштабна битва Червоноi Армii i Вермахту в липнi – вереснi 1941 р. в пiд час Другоi свiтовоi вiйни iз захоплення столицi Радянськоi Украiни Киева.




11


Капiтан третього рангу в розмовi вiдрекомендовуватиме себе саме так: «Третього рангу…» i прiзвище.




12


У той час так називалися на морському жаргонi вищi вiйськово-морськi училища.




13


ДОС (рос.) – будинки для квартирування офiцерського складу на територiях вiйськових мiстечок.




14


Стаття за контрреволюцiйну дiяльнiсть.




15


Наказ вiд 23 червня 1941 р. наркома держбезпеки В. Меркулова.




16


Перлюстрацiя – таемний перегляд певними органами особистоi iнформацii, що пересилаеться, чи кореспонденцii.




17


ОС (скор.) – Особова справа.




18


На пiдводних човнах задля запобiгання загоряння електромережi використовувались непотужнi прилади.




19


Знаменитi в радянськi часи жiночi парфуми, котрi в 1958 р. було навiть вiдзначено призом на Всесвiтнiй виставцi в Брюсселi.




20


Романс «При дорозi», котрий увiйшов до художнього фiльму «Дворянське гнiздо» А. Кончаловського.




21


Е. Абалов – режисер «Мосфiльму», котрий працював над цим фiльмом до Кончаловського.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения